Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Командор з повагою подивився на мене:

— Сподіваюся, ваш батько в доброму здоров’ї?

— Він вмер, — замогильним голосом повідомив я.

Командор перехрестився. Я вчинив так само, а Бренда мало не осінила себе знаменням Світла, але вчасно схаменулася.

— Хай упокоїть Господь його душу, — промовив Гартман фон Ауе. — Ваш батько був великим воїном, і в нашому ордені його шанують, хоча він був нашим ворогом.

Я промовчав, зберігаючи на своєму обличчі скорботну міну. Мене дуже здивувало, що Александр не піддав моє ім’я анафемі. А втім, може, він і хотів це зробити, але не зміг, оскільки більшість його підлеглих шанували військові традиції своєї епохи. В Середньовіччі війна є невід’ємною частиною повсякденного побуту, і за цих умов повага до гідного ворога не просто красива поза, не шляхетний жест, а життєва необхідність, віддушина для гуманізму у світі, де панують жорстокість і насильство…

За три десятиліття, що минули від часу нашої останньої зустрічі, Александр сильно змінився. Тепер він мав подобу шістдесятирічного, за мірками простих смертних, чоловіка. Шкіра на його гладко виголеному обличчі стемніла, помітно загрубла, на чолі та переніссі утворилося безліч зморщок, а в густому каштановому волоссі виднілися сиві пасма. Проте лице його зберігало колишній вольовий вираз, сіро-сталеві очі дивилися на світ владно й рішуче, ще яскравіше, ніж раніше, палав у них вогонь фанатизму.

Якийсь час ми мовчки розглядали один одного, освіжаючи свою пам’ять і поповнюючи її новими враженнями. Я мусив визнати, що така зовнішність, яку зазвичай приймають лише найстарші з чаклунів, дуже пасує Александрові.

— Якщо ти хотів приголомшити мене своїм візитом, — повільно проказав він, — то тобі це вдалося. Я здивований, брате. — Він вимовив ключові слова, що привели в дію чари проти підслуховування, і знову звернувся до мене: — За правилами родинного етикету нам треба потиснути один одному руки. Та я не вважаю це вдалою ідеєю.

— Згоден, — кивнув я. — Нам можна присісти?

— Певна річ. Прошу, сідайте, де вам завгодно.

Ми з Брендою влаштувалися в зручних кріслах біля вікна. Александр також сів і перевів свій жорсткий погляд на сестру:

— Отже, ти і є Бренда? Востаннє я бачив тебе ще малою.

— Шкода, я не пам’ятаю цього, — чемно відповіла Бренда.

— Ти була милою дитиною і стала гарною дівчиною, — вів далі Александр. — Чоловіки на тебе, мабуть, заглядаються.

— Ще б пак! — пирхнула Бренда. — Твої лицарі аж баньки вилуплювали.

— Це й зрозуміло. Ти дуже приваблива жінка.

— Але вони вважали мене за хлопця! Яка гидота!

Александр знизав плечима:

— Пороки людські незчисленні. Навіть найкращі з нас грішать — якщо не ділом, то думками й словами.

— Як ти, наприклад, — єхидно вставив я; понад усе мене дратував у Александрові його цинізм. — Ти згрішив, відрікшись від сім’ї, і твоя провина не лишилася без кари. Гаральд, твій син, викоханий і вихований тобою, відрікся від істинного Бога.

Александр закусив губу і злостиво глянув на мене:

— А щоб тебе покорчило, Артуре! Умієш ти дістати людину!… Навіщо ти прийшов? Що тобі треба?

— Своє я вже отримав, — відповів я з кривою усмішкою і задіяв перше з мого джентльменського набору заклять.

Мій старший брат був миттю знерухомлений і позбавлений доступу як до Формотворчих, так і до своїх внутрішніх маґічних ресурсів.

— Можеш говорити, — дозволив я. — Але кликати на допомогу не раджу. Однаково тебе ніхто не почує. Ти сам подбав про це.

— Негідник! — гнівно мовив Александр, не в змозі поворухнутися. Очі його палали безсилою люттю. — Ти підлий і безчесний! Ти став ще підступніший, ніж був раніше. Я прийняв тебе як родича, а ти…

— І свого виродка ти викликав з тієї ж причини? — в’їдливо запитав я. — Мабуть, для того, щоб улаштувати зворушливу зустріч дядька з небожем?

— Він викликав Гаральда? — здивувалася Бренда.

— А що ж ти думала? З того моменту як Александрові доповіли про нас, я був напоготові і пильно стежив за Формотворчими. Він зв’язувався з кимсь через Сапфір.

— З Гаральдом?

— Певен, що з ним. Мовляв, привалила удача, синку, здобич сама полізла в пастку. Чекаю на ґрупу підтримки з Порядку.

— Ідіот! — прогарчав зі свого крісла Александр. — Думаєш, я заодно з Гаральдом? Та я так само засуджую його змову з Порядком.

— А навіщо покликав його?

— Я не кликав його! Лише попередив про твій візит. Щоб він випадково не сунувся сюди.