Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Мені вона теж подобається, — сказав я. — Ви пропонуєте взяти її з собою?

— Рекомендую.

— А як тоді бути з Брендоном? Вони ж не можуть одне без одного.

— Візьми і його. В нашій останній розмові Брендон ясно дав мені зрозуміти, що хотів би податися з тобою в Серединні світи.

— Він усувається від боротьби за престол?

— Не назавжди, лише на пару років. Йому хочеться відпочити від усіх цих інтриґ та змов, трохи пожити у своє задоволення. Я вважаю, що це не суперечить інтересам вашої родини. Перш ніж розпалювати громадянську війну в Домі Світла, слід дати Амадісові й Рахілі останній шанс. Якщо вони не виправляться, то самі погублять себе. І тоді Брендон стане королем, уникнувши кровопролиття… Гм. Але в одному твоя мати таки має рацію. Адепт Рівноваги на троні Світла — дуже сильний розклад. Та, зрештою, це вирішувати тобі. Я не збираюся давити на тебе авторитетом, просто хочу, щоб ти знав мою думку. Я певен, що Брендон і Бренда будуть гідні твоєї довіри.

Я задумався. Посвятити близнюків Джерелу? А чом би й ні. Раз Янус вважає їх гідними довіри…

— Брендоновою відсутністю може скористатися інший претендент на престол, — зауважив я. — Той, хто підіслав Караючого Ангела. Кого, найпевніше, підтримує Порядок.

Дід кивнув:

— Не хочу бути катеґоричним, але мені здається, що це Гаральд.

— Що ви знаєте про нього?

— Не більше, ніж інші. З ним особисто я не зустрічався. Кажуть, що Гаральд прийняв мітраїзм дуже близько до серця, і це мене турбує. Культ Мітри безпосередньо пов’язаний з Порядком, і Гаральд у своїй заповзятості неофіта міг зайти надто далеко. Значно далі, ніж ваш предок.

Я одразу здогадався, про кого йдеться.

— Але ж король Артур був адептом Джерела.

— Так, — погодився дід. — Тепер ми знаємо, що був. Проте він мав і Силу Порядку, це мені точно відомо. Мабуть, з якихось міркувань він проміняв Джерело на Янь. Цілком можливо, що задля власного порятунку — адже його переслідувала Вів’єна, що була, як з’ясувалося, не звичайною відьмою, а Хазяйкою Джерела. І я припускаю, що саме завдяки Силі Джерела король Артур зміг опанувати Силу Порядку, не втративши ні своєї людськості, ні здорового глузду.

Янусова гіпотеза видалась мені досить переконливою. Але не актуальною — зараз ситуація була зовсім інша.

— Хоч там як, — сказав я, — а Гаральд не був адептом Джерела. Якщо він злигався з Порядком, то вже напевно позбувся геть усіх клепок у голові. Його треба розшукати.

— Наші вже займаються цим. Так само, як і решта Домів. Ніхто не в захваті від того, що десь по світах розгулює божевільний адепт Порядку.

— А в Александра питали?

— Я розмовляв з ним кілька годин тому. Він божиться, що нічого не знає про плани свого сина і не бачив його з минулого року.

— Та про всяк випадок Александра слід заарештувати.

Янус примружився й пильно глянув на мене. Я наготувався вислухати від діда черговий докір із приводу нашої давньої ворожнечі з Александром, але натомість він сказав:

— Між іншим, Амадіс неодноразово намагався зв’язатися з тобою. Ти думаєш побалакати з ним?

Я похитав головою:

— Це виключено. У нас з Амадісом були гарні стосунки, і я не хочу їх псувати.

— Розумію, — сказав Янус. — Але врешті-решт тобі доведеться визначитися.

— Але згодом, — відповів я.

Наступні чотири дні я провів у Досвітньому Замку під пильним наглядом тітки Помони, що дбала про відновлення моєї нервової системи. Спілкувався здебільшого з Брендою й Пенелопою, а також з найближчими Сутінковими родичами. Брендон відбув на Землю Хіросіми, щоб залагодити там свої справи, пов’язані з припиненням лікарської практики; він був дуже відповідальною людиною й не міг кинути своїх пацієнтів напризволяще. Юнона поставилася до його рішення податися зі мною до Серединних світів украй осудливо і назвала нас обох дезертирами. Вона закликáла до нашого патріотизму, до честолюбства, до інших властивих кожній людині чеснот і вад, але ми залишалися непохитними. Образившись на нас, мама повернулася на Марс, у свій новий Дім. Проте ми не сумнівалися, що на урочистий бенкет у Палаці-На-Вершині-Олімпу, скликаний понтифіком міста на мою честь, вона з’явиться обов’язково і на той час уже перестане сердитись на нас.

Пенелопа, ніби на підтвердження дідових слів про нерівність її характеру, впала в меланхолію. Зазвичай вона влаштовувалася в кутку кімнати, сиділа тихо, як мишка, годинами не промовляла ні слова і лише стежила за мною. Найдивніше, що я не почував ані найменшої ніяковості під її пильним, вивчаючим поглядом. Вона дивилася на мене так тепло і приязно, що мені було навіть приємно.