Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Бренда вмостилась у мене на колінах і обхопила мою шию рукою.

— Ми всі тебе любимо, Артуре, — серйозно сказала вона. — І виправдаємо твою довіру.

Ми їхали по вузькій звивистій вуличці, що вела в центр міста, підкови наших коней мірно цокали об бруківку. Дорогою нам раз по раз зустрічалися озброєні чоловіки, піші й кінні, у білих плащах з чорним хрестом лицарів ордену Святого Духа. Декотрі з них зупинялися й дивились нам услід — але не на мене, а на мого супутника, молоденького пажа зі світлим лляним волоссям, лагідними волошковими очима, тендітною фігуркою і гарненьким дівочим личком.

Зрештою Бренда не витримала і тихенько пирхнула:

— От лихо, Артуре! З нашого маскараду нічого не вийшло. Всі впізнають у мені жінку.

Я похитав головою:

— Помиляєшся, сестричко. Вони думають, що ти хлопчик. Гарний, привабливий хлопчик. Хрестоносці складають обітницю цнотливості, тому серед них багато гомиків і педофілів.

Бренда гидливо скривилася:

— Яке неподобство!

Їй довелося вдягнути чоловіче вбрання, бо жінок (окрім прислуги) на територію орденських замків не пускали. Взагалі я збирався відвідати брата Александра сам-один, але сестра вчепилася в мене мертвою хваткою, тож мені довелося взяти її з собою. Я розумів, що в разі моєї відмови, вона спробує самостійно підстрахувати мене і цим зруйнує всі мої плани.

Нарешті ми під’їхали до масивної оббитої залізом брами у високому фортечному мурі, що відгороджував від решти міста головне командорство ордену Святого Духа і резиденцію його гросмейстера. Як і тридцять років тому, замок був захищений потужними і стійкими блокувальними чарами, що надійно перекривали доступ до Тунелю. Саме тому ми прибули звичайним шляхом, а не з’явились просто в Александрових апартаментах. Звісно, я міг за іграшки обійти це блокування, скориставшись Силою Джерела, проте мій задум передбачав, що брат матиме кілька хвилин на роздуми — і припуститься помилки, на яку я дуже розраховував.

Брама була розчинена, ґрати підняті, але дорогу нам перепинили двоє вартових з алебардами.

— Хто? — вимогливо запитав старший з них, з густою кошлатою бородою.

— Шарль де Лум’єр, лицар з Нормандії, зі зброєносцем, — відповів я. — Прибув до його світлості великого маґістра з посланням від його високості герцоґа Нормандського.

Вартові порадилися між собою і з іншими своїми колегами, що чергували біля брами, потім молодший попрямував досередини фортеці і зник за рогом караульної. Бородань попросив нас зачекати, пояснивши, що про наше прибуття зараз повідомлять начальству.

Хвилин за десять молодший вартовий повернувся. Разом з ним поважно йшов високий синьоокий блондин років сорока, типовий арієць, одягнений у шикарний камзол з темно-коричневої тафти з безліччю срібних позументів. Владний вигляд і шанобливе ставлення до нього з боку вартових свідчили про його високе положення в ієрархії ордену.

Коли він наблизився до нас, ми з Брендою спішилися. Він стримано поклонився, ми відповіли йому тим самим.

— Командор Гартман фон Ауе, — відрекомендувався він, — ад’ютант його світлості великого маґістра. З ким маю честь, панове?

— Шарль де Лум’єр до ваших послуг, — чемно відповів я. — А це мій зброєносець і кузен Бран де Шато-Тьєрі.

Командор несхвально глянув на Бренду — її дівоча зовнішність справила на нього не найкраще враження — і кивнув:

— Мені доповіли, що ви маєте послання від герцоґа Нормандського.

— Вірніше, доручення, — уточнив я. — Конфіденційне доручення. У мене є рекомендаційний лист, адресований особисто його світлості великому маґістру, і я звертаюся з клопотанням про термінову авдієнцію.

Я дістав з-за вилоги камзола пакет, скріплений великою гербовою печаткою з червоного воску; усередині пакета лежала записка — мій привіт Александрові.

Командор взяв у мене пакет й уважно вивчив печатку. Про всяк випадок я зробив йому легке навіювання, спрямувавши його думки в потрібне русло.

— Ходіть за мною, панове. Я доповім про вас його світлості.

Ми пройшли під аркою воріт і перетнули широкий плац, по периметру якого марширували піші хрестоносці, співаючи якусь войовничу пісню. Біля стаєнь Гартман фон Ауе доручив наших коней турботам конюхів, потім повернувся до мене і сказав:

— У вас славне ім’я, пане лицарю. Ви, часом, не родич знаменитого Артура де Лум’єра, що тридцять років тому командував армією Ланґедоку у війні з нашим орденом?

— Так, я його син.