Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Однак не примкнув до опозиції?

— Ні, взагалі десь зник. Відтоді про нього нічого не чутно. Думають, що він повернувся до батька.

— Коли я востаннє розмовляла з Александром, — озвалась нарешті Юнона, — він це заперечував. І був дуже стурбований через Гаральдове зникнення.

— Або стурбований тим, — припустила Бренда, — що Гаральд замислив.

Нараз мої почуття забили тривогу, сиґналізуючи про те, що встановлені Агнцем блокувальні чари раптово зникли і десь поблизу відкрився Тунель. Перемагаючи втому, я рвучко схопився на ноги й викликав Образ Джерела. У голові мені замакітрилося, перед очима все поплило, а до моїх вух, наче крізь щільний шар вати, долинув мамин голос:

— Все гаразд, Артуре, це наші. Про всяк випадок я викликала родичів із Країни Сутінків.

— Слава богам… — промимрив я, бебехнувся на траву і врешті дозволив собі знепритомніти.

Він мав густе темне волосся, кошлаті брови і чорну з сивиною бороду. Був кремезний, середнього росту, значно нижчий за мене, але я завжди дивився на нього знизу вгору. В переносному розумінні, певна річ.

У його карих очах світилася мудрість тисячоліть. Його погляд заворожував, гіпнотизував, здавалося, проникав у найглибші закутки мого єства, розгадував найпотаємніші думки. Він був майже ясновидець, бо був мудрий і за своє довге життя навчився розуміти людей краще, ніж вони — самі себе. Я вважав його добрим, і так воно було насправді, бо він не зміг би так довго прожити на світі, якби не любив життя і людей, приймаючи їх такими, які вони є.

Мій дід Янус, король Сутінків, відвідав мене в моїй спальні, що в Досвітньому Замку, коли я, прокинувшись після двадцятигодинного сну, сидів у ліжку і снідав. Товариство мені складали Бренда й Пенелопа, що доглядали за мною, поки я був непритомний, а також тітка Помона, найкраща в Сутінках цілителька, з чиєю допомогою я так швидко оклигав.

З дідовою появою всі троє дружно скочили на ноги. З увічливості я теж збирався встати, але Янус жестом зупинив мене і влаштувався у м’якому плюшевому кріслі біля ліжка. Неквапно розкурив свою незмінну люльку з червоного дерева і лише потім запитав:

— Як самопочуття, Артуре?

— Дякую, діду, нормально, — бадьоро відповів я. — Майже очухався.

— Але нерви ще слабенькі, — зауважила Помона, глянувши на мене своїми жвавими чорними очима. — Я інтенсивно накачую його вітамінами, тож за два-три дні він буде свіженький, як огірочок. А поки не дуже діймай його, тату, гаразд?

Янус усміхнувся собі в бороду:

— Добре, доню, не дійматиму. Лише трохи побалакаю.

Коли Бренда, Помона й Пенелопа вийшли, дід спрямував погляд у відкрите вікно, за яким виднілося імлисте небо Нічної Межі Сутінків, і повільно промовив:

— Я радий, що ти повернувся, Артуре. Вже й не сподівався побачити тебе живим.

І тут я зрозумів, що підсвідомо боявся зустрічі з дідом, оскільки знав, що відповім на будь-яке його запитання — без найменшого тиску з його боку, просто за звичкою сліпо довіряти його судженням, в усьому покладатися на його досвід, знання та мудрість. Янус украй рідко виказував владність, йому майже ніколи не доводилося підвищувати голос, зазвичай він висловлював свою волю у формі побажань — і всі беззастережно корилися йому. Так повелося ще з прадавніх часів; це здавалося таким природним, що ніхто навіть не замислювався, на чому ж ґрунтується його безмежна влада над людьми. У Країні Вічних Сутінків не було офіційного спадкоємця престолу. Колись, дуже давно, цей титул існував, але поступово втратив будь-яку вагу, став вважатися архаїзмом, а потім і зовсім вийшов з ужитку. Янус пережив скількох своїх спадкоємців, що зрештою всі увірували, що його правління триватиме вічно.

Я не став чекати, поки дід попросить мене, і сам почав розповідати йому про все, що сталося зі мною від часу мого зникнення. Моя історія не відзначалася стрункістю композиції, місцями я квапився, перестрибуючи з одного на інше, місцями вдавався в зайві подробиці, але дід не перебивав мене. Прожиті тисячоліття навчили його терпляче слухати людей, навіть якщо вони верзли відверту нісенітницю і вдавалися в довжелезні сентенції. Коли я робив паузу, щоб перевести подих, Янус не вставляв ніяких зауважень, а мовчки чекав продовження, пихкав люлькою і все так само дивився у вікно, лише зрідка звертаючи на мене свій гострий, проникливий погляд.

Він дав мені виговоритися до кінця, а після хвилинного мовчання сказав: