Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Отже, я вирішив остаточно. Я повертаюся на Землю Артура, у світ, названий мною на честь мого легендарного предка і тезки. Тепер це мій світ, там мій майбутній Дім, і саме там моє місце — біля витоків Формотворчих, на третьому полюсі існування. Я не збирався претендувати на корону Світла й панування в Екваторі — і не лише з міркувань морального порядку, не лише через небажання скидати з трону Амадіса. Сама ідея концентрації такої величезної влади в одних руках видавалася мені неправильною, викликала в мене протест. Щось у картині світу, намальованій Стражем Хаосу, було не так. На моє переконання, людський розум надто слабкий і недосконалий, щоб правити Всесвітом… але, з іншого боку, кому ж іще підтримувати в ньому лад, як не людям?

У світах з високорозвиненою технолоґічною цивілізацією побутує думка, відображена, зокрема, у фантастичній літературі, що Всесвітом керують невидимі надрозумні істоти, такі собі інтелектуальні супермени, чия розумова сила незбагненна для звичайних людей. На жаль (а радше на щастя), це не відповідає дійсності. Надрозумні істоти зрідка таки трапляються в неосяжних просторах Всесвіту, але всі вони без винятку замкнуті на собі, страждають від різноманітних депресивних маній і численних параноїдальних комплексів. Цілковиті психопати й шизофреніки, надрозуми вороже налаштовані до зовнішнього світу, проте переважна їх більшість за натурою своєю філософи, що все свідоме життя віддаються самоспогляданню, прагнучи відшукати сенс буття в глибинах власного „я“. Однак зустрічаються серед них і дуже аґресивні особини, які від пасивного споглядання переходять до активних дій і встигають накоїти багато лиха, перш ніж вдається їх знищити. Як свідчить практика, інтелект, що перевершує людський на порядок і більше, вкрай нестійкий і стовідсотково схильний до психозів, тому вся населена частина Всесвіту перебуває під владою чаклунів — нехай могутніх, нехай непідвладних старості, та все ж людей, — а Бог, якщо він є, вочевидь, воліє не втручатися в справи мирські.

Одночасно сильні й слабкі, могутні та безпомічні, мудрі й невігласи, наділені безліччю вад і чеснот, люди виявилися єдиними істотами, здатними підстрибнути вище власної голови і стати хазяями Всесвіту… ну, якщо не хазяями, то управителями вже точно. Обряд Причастя (чи то відкритий кимсь ще в незапам’ятні часи, чи то дарований Всевишнім — тут думки розходилися) дав обраним доступ до Формотворчих Сил, а разом з цим запричащені чаклуни отримали владу над світами і всім сущим у них. Я завжди вважав, що ми, Володарі Екватора, занадто могутні як на людей, і за іронією долі саме на мою голову звалилася сила ще фундаментальніша, ще глибинніша — Сила, що породжує самі Формотворчі.

За старих часів люди (за винятком мого прадіда Артура та його двоюрідного брата Мерліна) були позбавлені доступу до Джерела. Лише королі Лоґрісу з династії Лейнстерів отримували від нього мізерні крихти могутності — але так не могло тривати довіку, і з моїм приходом все змінилося. А втім, віддам собі належне: я з’явився вчасно, щоб утрутитися в боротьбу за володіння Силою. Колишня Хазяйка втратила контроль над Джерелом і загинула, а її місце зайняла Бронвен — дуже легковажна й безвідповідальна молода особа. В нашій розмові Ворог назвав мене Хазяїном Джерела, проте це було не так. Персоною номер один біля Джерела все-таки залишалася Бронвен, вона мала з ним тісніший зв’язок, хоч об’єктивно я був сильніший за неї. Я міг посісти це місце лише знищивши її — але поки не мав таких планів. Звичайно, якщо розум Бронвен не витримає випробування Силою, мені доведеться вбити її, і я зроблю це… зі сльозами на очах. Ніде правди діти, вона мені подобалася, моя Снігова Королева…

Ні! Це неправильно, несправедливо, так не має бути! Така могутність не для людей. Чому ти, Боже — Мітро, Зевсе, Єґово, Брамо, Одіне, Перуне, Чи-Як-Там-Тебе-Звуть, — чому ти, якщо існуєш, сам не хочеш керувати світом? Твої діти надто слабкі й порочні, щоб зайняти твоє місце.

Джерело не зробило мене мудрішим, добрішим, людянішим. Воно дало мені лише голу силу, я став надзвичайно могутнім, але за людськими мірками нітрохи не змінився — ні в кращий (на жаль!), ні в гірший (на щастя!) бік. Щосекунди я почував цей величезний дисбаланс між моєю людською сутністю і нелюдськими можливостями, він зі страшною силою давив на мою психіку, загрожував зруйнувати її будь-якої миті. Проте я сподівався, що витримаю. Я відчайдушно намагався не збожеволіти, і поки мені це вдавалося. Але як поведуться інші? Колін, Бронвен, ті, хто прийде слідом за ними і слідом за мною? Щодо інших я не був певний, я звик покладатися лише на себе.