Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Наприкінці цієї карколомної подорожі наш рух трохи сповільнився, я мигцем побачив велике червоне сонце над жовто-червоним лісом, а наступної секунди ми втрьох вивалилися з Тунелю в хол доччиного будинку.

Відпустивши мене, Брендон утримався на ногах і пасивно допоміг устояти Пенелопі, що мертвою хваткою вчепилася в його плече. Мене кинуло вперед, я наштовхнувся на Бренду й машинально підхопив її на руки.

— Як це мило, братику, — сказала вона, поцілувавши мене в щоку. — Я, звісно, перепрошую за таку скажену швидкість. Але врахуйте різницю в часі.

— Все було чудово, сестричко, — відповів я, всадив її на канапу і сам умостився поруч. — Нас довго не було?

— П’ятнадцять днів.

— От чортів Хаос!… А де мама?

— В Домі Ареса. Щогодини зв’язується зі мною. Питає, чи ви вже повернулися.

— Дуже зла на нас?

— Ще б пак… — Бренда зробила паузу й сумно глянула на мене. — Комп’ютер завершив розрахунки, Артуре.

Я промовчав. Пенелопа теж.

— І який результат? — запитав Брендон.

— Обраний Діаною шлях привів її в серцевину Основного потоку Формотворчих. — Сестра зітхнула. — Від коментарів я утримаюсь.

У холі запала могильна тиша. Пенелопа бездумно дивилась у вікно, в її очах стояли сльози. Навіть вона, що змалку призвичаїлась до думки про материну загибель, була приголомшена цією звісткою.

Нарешті я встав з канапи. Дочка зробила була крок до мене, але зупинилася. Вона все збагнула. І коли я рушив до дверей, не стала йти за мною.

Я гостро потребував часу й самотності. Я мусив змиритися з тим, що жінку, яку любив понад усе на світі, спіткала така жахлива смерть…

Я лежав у густій помаранчевій траві й дивився в безхмарне небо Діаниних Сутінків. Мої очі були сухі. Я вже виплакав усі сльози, відпущені мені для однієї людини, і в майбутньому, згадуючи Діану, сумуватиму за нею мовчки.

Спи спокійно, кохана. Моє серце сповнене туги, мені боляче й тоскно без тебе, але я мушу жити далі. Це не значить, що я хочу забути тебе. Я пронесу твій світлий образ через роки і століття, які ще проживу на цім світі, бо таке кохання, як наше, непідвладне часові. Дні, що я провів з тобою, були найсвітлішими днями мого життя, а ночі — найніжнішими ночами. Ми були щасливі разом, ти народила мені чарівну дочку, а потім пішла слідом за мною, і похмура нескінченність поглинула тебе. Колись, якщо доживу до того часу, коли сам захочу вмерти, я піду за тобою, і тоді ми з’єднаємось у Вічності… Та це станеться нескоро. А поки я зберу великий букет твоїх улюблених сутінкових троянд і надішлю їх тобі в невідомість. Нехай розлетяться вони навсібіч, підхоплені вітрами розбурханих стихій, нехай несуться на крилах випадку, і, може, знайомий з дитинства запах долине до тебе, де б ти не була, вручивши тобі звістку від мене. Прийми мою ніжність і біль, Діано…

Минуло вже багацько часу, проте ніхто не турбував мене. І Брендон, і Бренда поважали моє горе, а Пенелопа сама горювала. І хоча вона оплакувала не живу жінку із плоті та крові, а радше ідеал ніжної й люблячої метері, її біль був такий самий реальний, як мій. Ми були рівні в нашій спільній біді — я втратив останню, примарну надію, а моя дочка позбулася всіх своїх ілюзій…

Я подумав про Дейдру, і мій біль притупився. Тепер я знаходив виправдання своєму новому коханню. Я палко переконував себе, що якби Діана була жива, я б не зміг зрадити її. Хай навіть я забув, хто я такий, почуття мої не вмерли, дрімали десь у глибині мого єства, і тільки підсвідома впевненість у тому, що серце моє вільне, а совість чиста, дозволила закохатися в Дейдру… Не думаю, що я вірив сам собі, але на душі мені стало легше.

Я дістав із кишені дзеркальце і через Образ Джерела надіслав виклик. За вдалим збігом обставин, інше дзеркальце, спеціально зачароване мною, якраз було в Дейдри, і вона відповіла мені. В Авалоні була пізня ніч, Ферґюсон спав (чи, може, швендяв по дівках), а Дейдра, виявляється, чергувала. Від мене не було звісток уже два тижні, замість обіцяних Морґанові кількох днів, і вона дуже хвилювалася.

Я заспокоїв Дейдру і твердо пообіцяв, що за тиждень, щонайбільше за десять днів, повернуся. Потім ми довго розмовляли про різні дрібниці, ніяк не могли зупинитися, і лише через півгодини я врешті змусив себе перервати контакт.

Сховавши дзеркальце в кишеню, я знову розтягся на траві. Після розмови з Дейдрою світ став світлішим і радіснішим. Я незчувся, як став мріяти про той день, коли повернуся в Авалон, у королівський палац, і зможу поцілувати її по-справжньому, а не лише подумки. В її обіймах я знайду бажану розраду, вона вилікує мене від туги за втратою. Прости, Діано. Прощавай…