Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Напередодні ми гарно відсвяткували моє повернення. З такої нагоди я впився як чіп і насамкінець ні з того ні з сього заспівав Гімн Світла. Добряче п’яні близнюки підхопили мою пісню, два наші з Брендоном тенора і Брендине контральто звучали в лад, піднесено й урочисто, а Юнона та Пенелопа дивилися на нас з тією терплячою поблажливістю, з якою досвідчений лікар-психіатр дивиться на свого пацієнта під час приступу. Потім я хотів заспівати Гімн Сутінків, проте мама вирішила, що я вже досить повеселився, і відвела мене в мою кімнату.

Юнона сама роздягла мене й поклала, як малу дитину, в ліжечко. Потім довго сиділа поруч зі мною, а я, сп’яну забувши про свої тверезі розрахунки, розповів їй геть усе — і як дістався до Серединних світів, і як перетворився на дитину, як потім жив двадцять років, не пам’ятаючи свого минулого, як потрапив у Безчасів’я і згадав себе, як занурився в Джерело і здобув Силу…

Ні, я не шкодував про свою відвертість. Зрештою, я однаково не зміг би приховати від матері навіть найменші дрібниці. Але мені було дуже соромно, що напився як свиня. Що подумала про мене Пенелопа?…

Годинник показував пів на дев’яту ранку — звичайно, за умовним часом, бо в Сутінках не було природної зміни дня та ночі. Я вибрався з ліжка і почалапав до ванної. Стоячи під холодним душем, думав про майбутню подорож у Хаос і намагався згадати, чи казав про це Юноні. Здається, не казав. Це добре. Залишалося сподіватись, що ні моя дочка, ні брат з сестрою цього не вибовкали…

Пенелопу я знайшов у холі. Побачивши мене, вона відклала убік книгу, яку читала до моєї появи, підійшла до мене й поцілувала в щоку.

— Привіт, Артуре. Ти як?

— Привіт, Пенні. Нормально. А як близнюки?

— Ще сплять. Думаю, скоро прокинуться.

— А Юнона?

— На Марсі. Якісь невідкладні справи. Обіцяла повернутися до сієсти.

— А ще раніше заявляться родичі, — сказав я. — Мама не вміє тримати язика за зубами.

— Таки не вміє, — погодилася Пенелопа. — Але цього разу, гадаю, притримає — щоб не ділитися тобою з іншими. Хоча тебе й так незабаром вирахують. З мною вже зв’язувався дід Янус.

— Ну і?

— Боюсь, я збрехала не дуже переконливо. Його майже неможливо обдурити, він бачить людей наскрізь.

Я міг лише поспівчувати Пенелопі. Зі свого досвіду я знав, яка це невдячна справа — кривити душею перед Янусом.

— До речі, як там комп’ютер? Ще рахує?

На доччине обличчя набігла тінь.

— Так. Я кепсько розуміюся на математиці, але скидається на те, що послідовність ввійшла в зону сильних нерегулярностей.

Я скрушно зітхнув. Цього я найбільше боявся…

Потім ми сиділи на кухні. Пенелопа пригощала мене сніданком і розповідала мені про своє життя без батька й матері, про тих небагатьох родичів зі Світла та Сутінків, що з ними зналася. Згодом до нас приєднались близнюки й одразу палко засперечалися, хто з них супроводжуватиме мене в Хаос; довелося кидати жереб, і Бренда програла. А всі мої спроби умовити дочку залишитися тут були безрезультатні, тож зрештою я поступився. Відтак Брендон та Пенелопа пішли перевдягатися, а ми з Брендою ще раз навідалися до комп’ютера. Нічого втішного він нам не повідомив.

Повертаючись у хол, я зайшов до своєї кімнати і прихопив Ескалібур. Лише в останній момент дещо згадав, швидко зачарував маленьке дзеркальце і зв’язався з Морґаном. Перемовився з ним кількома словами, попередив, що в найближчі дні буду недосяжний для зв’язку і попросив не турбуватися. Завершивши розмову, я поклав дзеркальце до кишені, про всяк випадок. Хоча й сумнівався, що Морґан зможе викликати мене в Хаосі — надто велика різниця в часі.

Брендон і Пенелопа вже чекали на мене внизу. Моя дочка була в синьо-білій туніці принцеси Сутінків, брат — у шитій золотом мантії принца Світла. На його поясі висіла Ґрейндал — батькова шпага з загартованим у Горнилі Порядку клинком. А в руках він тримав ще одну мантію — новеньку, для мене. Я надягнув її замість своєї старої, зачарованої, взяв Брендона з Пенелопою за руки і запитав:

— Ну як, готові?

Обоє мовчки кивнули, а Бренда, влаштувавшись у кріслі, сказала:

— Ні пуху вам ні пера!

— До біса! — хором відповіли ми.

Я потягся уздовж Формотворчих до самих їхніх витоків. Переді мною завис Образ Джерела, мене переповнила Сила…

Шлях із Сутінкової Зони в Хаос… Стрічка дороги, початок і кінець якої з’єдналися, перетворивши її на лист Мебіуса…

Можна йти цією дорогою і так дістатися кінцевого пункту. Однак можна не рухатися з місця, а просто проколоти в ній дірку і вийти зі зворотного боку — результат буде аналоґічний…