Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я запевнив Дану, що не варто хвилюватися за Коліна (якщо вона взагалі хвилювалася), попросив переказати Морґанові, що в мене все гаразд, і змусив себе попрощатися з нею. Коли Данине обличчя зникло, а калюжа знову перетворилася на звичайну калюжу з каламутною водою, Брендон запитав:

— Твоя подружка?

— Ні, — стримано відповів я. — Ми просто добрі знайомі.

Тут мене викликала Пенелопа — в межах одного світу, на невеликих відстанях, ми могли обмінюватися думками й без допомоги чаклунських артефактів. Дочка повідомила, що хвилин за десять вечеря буде готова. Вочевидь, Брендон отримав таку ж звістку від сестри, бо сказав:

— Ходімо, Артуре. Нас уже чекають.

Якийсь час ми йшли мовчки. Потім брат запитав:

— Чому ти досі не зв’язався з мамою?

— Ну… мав інші клопоти.

— Міг би викроїти кілька хвилин. Останні два дні вона місця собі не знаходить, тільки про тебе й думає. — Брендон заздрісно покосився на мене. — Ти завжди був її улюбленцем, навіть коли зник… Може, ти ображаєшся, що вона знову вийшла заміж?

— Аж ніяк, — відповів я нещиро. — І я зовсім не уникаю її, просто відкладаю нашу зустріч. Збираюсь у Хаос, і не хочу, щоб вона пішла за мною.

— Ага! Сподіваєшся дізнатись у Ворога, де може бути Діана?

— Зокрема це.

— Тоді я з тобою. А Бренда нас страхуватиме.

З Силою Джерела я не потребував нічиєї допомоги, та все ж поцікавився:- Яким чином?

— Стоятиме в іншому кінці Тунелю і в разі небезпеки негайно висмикне нас до себе.

— Навіть із Хаосу?

— Навіть звідти. У нас з Брендою особливий зв’язок.

— Але в Палатах Смерті час тече дуже повільно, — зауважив я. — Одна хвилина за двадцять дві з хвостиком години Основного потоку. Коли ж Бренда спатиме?

— Коли завгодно. Ми не втрачаємо контакту навіть уві сні.

— Отакої! — здивувався я. Було загальновідомо, що між братами й сестрами близнюками з чаклунських родин існує тісний ментальний контакт. Проте я не думав, що Брендон та Бренда зв’язані аж так тісно . — І якого роду ваш зв’язок?

— Зазвичай периферійний, на рівні найпростіших емоцій. Тож різниця в часі нам не заважатиме. Навіть якщо Бренда спатиме, вона негайно прокинеться на мій виклик. Єдина незручність для неї полягатиме в тому, що їй доведеться стримувати свої емоції й обережно поводитися з чарами, щоб не висмикнути мене передчасно. Кілька разів таке траплялося.

— Дуже цікаво, — сказав я.

Брендон скрушно зітнув:

— Де ж пак цікаво! Часом це нестерпно. Коли Бренда страждає, мені теж боляче. А вона страждає постійно. Бідолашна сестричка, після чоловікової смерті живе як черниця.

— Справді? — Я аж зніяковів від його відвертості.

— Так і є. Більшість жінок тільки вдають із себе святенниць, а от із Брендою все навпаки. Часом вона поводиться занадто розкуто і фривольно — та це лише гра. Хочеш вір, хочеш не вір, але її чоловік був у неї єдиним… — Брендон замовк і розгублено кліпнув очима. — Даруй, Артуре! Щось мене занесло. Через нашу зустріч я геть розчулився.

— Я теж радий тебе бачити, — сказав я.

Коли ми з Брендоном повернулися до будинку, святковий стіл був майже накритий. Бренда саме розставляла кришталеві келихи для вина. Їх було п’ять.

— На когось чекаємо? — запитав я сестру.

Вона всміхнулася й похитала головою, дивлячись повз мене.

— Вже не чекаємо.

Я повернувся — і нараз остовпів. Мені перехопило подих від безмежного щастя.

У дверях, що вели на кухню, стояла висока струнка жінка в довгій темно-синій сукні з червоною напівпрозорою накидкою на плечах. Відблиски світла грали на її хвилястому каштановому волоссі, а карі очі лагідно дивилися на мене з-під довгих чорних вій. Її обличчя з бездоганно правильними рисами античної богині було зовсім юне, фігура — гнучка, дівоча, проте в усій її подобі відчувалися зрілість і досвід ста тридцяти прожитих років. Красива й сувора, велична та гордовита, добра й ласкава, така мила і ніжна. Моя мама, Юнона…

Вона погрозила мені пальцем — я так і не зрозумів, серйозно чи жартома.

— Артуре, негіднику, ти ховався від мене! — Потім швидко підійшла, обняла мене й поклала голову на моє плече. — Ах, хлопчику мій. Мені так бракувало тебе…

Прокинувшись, я ще кілька хвилин лежав нерухомо й дослухався до своїх відчуттів. Похмільного синдрому не було — мабуть, я зняв його вві сні, коли дуже розболілася голова. Взагалі я мало п’ю, бо не люблю і не вмію пити, а вже як напиваюся — то тільки тримайтеся.