Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Ти не зробила нічого ганебного.

— А якби я віддалася йому, що б ти сказав?

— Те ж саме.

Дейдра зітхнула:

— Принаймні, тоді я вчинила б чесно. А так я обдурила його… і вбила.

— Він був злочинець.

— Але він допоміг мені.

— Він брав участь у твоєму викраденні і сам був причиною свого нещастя.

— Він лише виконував накази свого короля. А потім зрадив його, піддався на мої вмовляння, повірив моїм обіцянкам.

— Ти не мала іншого виходу, — переконував її Кевін. — Обман був твоєю єдиною зброєю. Обдурити ворога — це не підлість, а військова хитрість.

— Може й так, але… Я ж таки збиралася віддатись йому, правда! Думала, що це буде просто, бо я… — Вона густо почервоніла. — Словом, я повелася як нахабна повія, що отримала гроші наперед і не захотіла їх відробляти.

Кевін розгублено похитав головою:

— Дивний у тебе погляд на речі.

— Який вже є… — Дейдра трохи помовчала, а відтак, здавалося без жодного зв’язку з попереднім, запитала: — Ти чув щось про Брана Еріксона, барона Говела?

— Ні. Хто він такий?

— Дуже небезпечний чаклун. Стережися його.

Коли під радісні вигуки юрби, гучні вітання герольдів та безладні завивання сурм корабель пришвартувався до причалу в диміліокському порту, на його борт у супроводі святково вдягнених дворян піднялися двоє молодих вельмож.

Старший, років двадцяти п’яти, був високий (хоч і нижчий за Кевіна) шатен з блякло-синіми очима. Його загалом красиве обличчя псували презирливо викривлені тонкі губи й непропорційно малий рот. У манерах вельможі відчувалася швидше пиха, ніж правдива владність, а погляд виказував сіру посередність. Тримався він надзвичайно погордливо, мало не щосекунди підкреслюючи свою зверхність над іншими.

Молодший був Кевінів ровесник, русявий, середнього зросту, надто тендітної статури, з негарним, але приємним веснянкуватим лицем. Його сірі очі дивилися на Дейдру з затамованою ніжністю.

Обоє церемонно вклонилися Дейдрі.

— Дуже радий бачити вас цілою й неушкодженою, люба кузино, — промовив старший з явно перебільшеним і, як здалося Кевінові, наскрізь фальшивим ентузіазмом.

— Хотіла б сподіватися, що радість ваш щира, кузене Емрісе, — сухо відповіла вона. Потім звернула свій погляд на молодшого і привітно всміхнулася йому.

— Я щасливий, що все обійшлося, Дейдро, — сказав той з теплотою в голосі.

Дейдра простягла йому руку, яку він галантно поцілував.

— От у твоїй щирості, Коліне, я нітрохи не сумніваюся, — сказала вона. Звертання на ти в офіційній обстановці в жоднім разі не було проявом фамільярності, це лише підкреслювало різницю в її ставленні до співрозмовників. Лоґрійські аристократи взагалі рідко вживали множину, звертаючи до рівного собі за віком і станом.

Дейдра відступила трохи вбік і взяла Кевіна за лікоть.

— Знайомтеся, панове: лорд Кевін МакШон, герцоґ Лохланський. Прошу любити й шанувати. — Вона зробила паузу і глянула на Кевіна. — Дозвольте вам відрекомендувати, мілорде, моїх двоюрідних братів — принца Емріса Лейнстера, наступника престолу, і Коліна Лейнстера, королівського маґістра чаклунських мистецтв.

Тонкі Емрісові губи розтяглися в холодній усмішці, він недбало кивнув. Колін навпаки — доброзичливо всміхнувся йому.

— Радий познайомитися з сином лорда Шона Мейґі. Маю надію, що ми станемо добрими друзями.

— Я цього певен, принце, — чемно відповів Кевін.

— Сподіваюся, сестрице, — з гиденькою посмішкою озвався Емріс, — ваша цнота не постраждала в цій халепі?

Колін спрямував на старшого брата пронизливий погляд, очі його потьмяніли від гніву, а профіль загострився. Зненацька Емріс висолопив язика, наче глузуючи з Коліна… і тут-таки міцно прикусив його зубами.

З натовпу придворних почулися притлумлені смішки. Емріс, геть розгубивши свою пиху, поспіхом сховав у роті покусаного язика й зацьковано зиркнув на меншого брата. Нарешті Кевін збагнув, що це Колін, за допомогою якихось чарів, покарав Емріса за його останні слова.

А Дейдра, ніби нічого не сталося, незворушно промовила:

— Своїм порятунком я цілком завдячую лордові Кевіну МакШону. Це він звільнив мене з полону.

У Кевіна мало не відвисла щелепа від несподіванки. Проте останньої миті він опанував себе, нічим не виказав свого подиву і лише розгублено потупився, що присутні розцінили як вияв скромності.

— Ага! — сказав Колін і з повагою подивився на Кевіна. — А я все гадав, як тобі вдалося втекти.