Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

У припадку натхнення я відстукотів:

„БРЕНДОН ДУРНИК“

— Брендон дурник! — пролунав із динаміка задерикуватий Брендин голосок; тепер я знав, хто встановив нову систему.

Заставка зникла й натомість завантажилась сервісна оболонка. Я викликав файловий менеджер і з полегкістю переконався, що Бренда не затерла колишні проґрами та дані, а просто відвела для них окремий том. Я спробував запустити Діанин математичний пакет, але отримав системне повідомлення: „Помилка сторінки пам’яті“. Наступні спроби завершувалися тим самим, а десь після десятого разу система взагалі зупинила роботу, екран став синім, і на ньому з’явився текст:

Більше не роби того, що тільки-но зробила.“

Я скрушно зітхнув і відкинувся на спинку крісла. Як тепер бути?…

— Щось негаразд, Артуре? — почувся за спиною тихий голос.

Я рвучко повернувся в кріслі й побачив Бренду, одягнену в квітчасту сорочку та коротку картату спідницю. Її лляне волосся були стягнуте на потилиці у хвостик.

— Даруй, що ввійшла без дозволу, — вибачилась вона. — Я думала, тут Пенелопа. Тобі допомогти?

— Можеш спробувати, — відповів я. — Зрештою, це ж твої заморочки. — І я розповів, у чому проблема.

— Ну, це не біда, — сказала Бренда, влаштувавшись у кріслі, що я звільнив для неї, і перезапустивши комп’ютер. — Зараз ми просто відновимо попередній бутовий запис і завантажимо стару систему.

Я підсунув до стола стілець і сів на нього.

— А навіщо ти взагалі її поміняла?

— Через Пенелопу. Малою вона полюбляла бавитися з Діаниним ноутбуком і ніякого іншого не хотіла — а ігри на ньому йшли некоректно, часто зависали.

— Діана дуже особливо працювала з комп’ютером, — пояснив я. — Її розум безпосередньо взаємодіяв з процесором, тому операційна система, якою вона користувалася, мала свою специфіку.

— Отож-бо, — кивнула Бренда і ввела пароль „Брендон дурник“. — Зрештою я вирішила встановити нормальну операційку. Але не завдала собі клопоту пристосувати до неї Діанині проґрами. Бо завжди можна зробити ось так.

З цими словами вона ввела якусь команду, підтвердила її виконання, і комп’ютер знову рестартував. Цього разу вже завантажилась Діанина система, після чого Бренда сама запустила потрібну проґраму.

— Якось я переглядала ці розрахунки, — зауважила вона, гортаючи екранні сторінки з надзвичайно складними багатоступеневими рівняннями. — І навіть намагалась проаналізувати їх. Але граничні умови тут задані емпірично. Вони правильні?

Отут я влип! Я взагалі утнув дурницю, що погодився прийняти від Бренди допомогу, якщо ще не вирішив, якою мірою довіряти їй. Але, з іншого боку, що мені залишалося робити, коли вона ввійшла? Прогнати її? Вимкнути ноутбук і самому піти?

— Виведи вихідні посилки, — сказав я.

Бренда так і зробила.

Звісно ж, граничні умови були задані неправильно — це було ясно навіть мені, дилетанту. Адже Діана не знала того, що знаю тепер я…

Я задумався. Мені дуже не хотілося розкривати Бренді всі свої карти — так само, як не хотілося демонструвати їй свою недовіру. Проте я сам поставив себе в таку ситуацію, коли доводилося вибирати одне з двох — або те, або інше.

Сестра сама розвіяла мої сумніви. Вона повернулася до мене і сказала:

— Я можу піти, Артуре. Чесне слово, не ображуся.

Звичайно, вона могла схитрувати, але я вирішив повірити в її щирість. А вірніше, я був убитий наповал янгольським поглядом її невинних волошкових очей. На моє глибоке переконання, людина з таким поглядом була фізично неспроможна замишляти якусь каверзу. Можливо, ви назвете мене наївним, довірливим і вкрай сентиментальним — гаразд, хай буде так, мені подобаються ці риси мого характеру. До того ж я кепсько розумівся на математиці й потребував допомоги фахівця — а Бренда, схоже, була тим самим фахівцем. Серце підказувало мені, що я можу на неї покластися, що також я можу покластися на Брендона й Пенелопу, і я був схильний прислухатися до голосу свого серця. Якщо вам завгодно, можете назвати це інтуїцією — вона в мене чудова.

Я повернув крісло із сестрою до стола й почав диктувати їй граничні умови на нескінченності в термінах маґічного сприйняття. Вона швиденько перекладала їх на мову математики і вносила відповідні корективи в Діанині рівняння, та ще й встигала вставляти коментарі: „Жахливо!“, „Просто неймовірно!“, „Це ж який збочений розум міг придумати таку моторошну асимптотику!“ Останнє її зауваження, як мені здається, було адресоване творцеві всього сущого.