Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Так, сподіваюся. Всупереч лоґіці та здоровому глузду, я не можу повірити в Діанину смерть. Розум каже, що вона загинула, що надії нема… але серце з цим не погоджується.

Пенелопа співчутливо дивилася на мене своїми карими очима, такими схожими на Юнонині… Чи, може, на мої… А втім, це одне й те ж саме.

Тим часом окремі завивання вітру надворі переросли в безупинне виття. Дерева шуміли листям, їхні гілки тріщали, стовбури надсадно скрипіли. За вікном панувала кромішня пітьма, як безмісячної, беззоряної ночі. Ніч у Денній Межі сутінкового світу — провісниця грози та гарячої зливи. Нагадування стихії, що вона ще жива, що вона тільки дрімає…

Пенелопа рвучко випросталася.

— Мої пухнастики! Геть забула про них…

Вона кинулася до вхідних дверей і розчахнула їх. До холу ввірвалося гаряче, задушливе, насичене вологою повітря, а за секунду з’явилося перше золотошерсте звіря. Воно сторожко зиркнуло на мене своїми очима-намистинками і прошмигнуло під канапу. Потім стали забігати інші звірята — одні залишалися в холі, ховаючись під меблями, декотрі тікали в суміжні кімнати, а близько десятка пострибали сходами на другий поверх.

Нарешті Пенелопа захряснула двері.

— Пухнастики страшенно бояться грози, — пояснила вона, витираючи сухим рушником обличчя та руки.

— Діана називала їх просто звірятами, — зауважив я.

— Знаю. — Пенелопа відклала рушник, сіла в крісло і погладила одне зі звірят, що відразу вмостилося в неї на колінах. — Пухнастиками їх прозвала тітка Юнона.

— Ти часто бачишся з нею?

— Досить часто. Твоя мати одна з тих, хто не цурається мене. Востаннє вона була тут наприкінці вчорашньої сієсти. Тоді й розповіла, що ти живий. Була дуже щаслива… і трохи засмучена через вашу невдалу розмову і через те, що ти не відповідаєш на її виклики.

— Я заблокував свій Сапфір, — пояснив я. — Спочатку хотів побути на самоті, а потім — щоб ніхто не заважав мені в дорозі. Але з Юноною справді вийшло негарно. Проте я не міг інакше — з нею хтось був… — Моє невисловлене запитання повисло в повітрі.

— Тітка Юнона тепер королева Марса, — сказала Пенелопа. — Три роки тому вона вийшла за короля Валерія Ареса, який заради неї розлучився з колишньою дружиною.

Я важко зітхнув. Це було мені неприємно, викликало в мене рішучий протест. Як і кожен син, я сприймав матір як свою власність і ревнував її навіть до батька та братів — а що вже казати про стороннього, чужого мені чоловіка…

— Твій брат Брендон теж був не в захваті від Юнониного заміжжя, — промовила Пенелопа зі співчутливою і дещо лукавою усмішкою. — Дивний ви народ, чоловіки.

Раптом я згадав про Дейдру. Як поставиться до неї Пенелопа? І як Дейдра сприйме звістку про те, що в мене є дочка… Але ні! Я не міг думати про це. Діана і Дейдра існували ніби в різних реальностях — а зараз я був у Діаниній реальності.

— Ти приятелюєш з близнюками? — запитав я.

— Атож. Брендон і Бренда мої кращі друзі. Я часто гостюю в них, а вони — у мене.

— Як це? — здивувався я. — Ти ж казала, що ніколи не була в Сонячному Місті.

— Близнюки вже давно там не живуть. В Царстві Світла їм було незатишно.

— Чому?

— Через усілякі плітки щодо їхніх стосунків.

Серце моє впало. Брендон і Бренда були такими милими дітлахами… і дуже любили одне одного. Аж надто любили…

— О Мітро! Невже?…

Пенелопа похитала головою:

— Ні, все це дурниці. Просто Брендон з Брендою дуже близькі, дня не можуть прожити нарізно, от злі язики й почали плескати про них нісенітниці. А Амадіс цьому лише сприяв. Вони з Брендоном… ну, м’яко кажучи, не найкращі друзі.

— А що між ними сталося?

— Це довга історія, — ухильно відповіла Пенелопа. — І дуже заплутана… в усякому разі для мене. Ліпше розпитай про це в когось іншого, хто добре знається на справах у Домі Світла.

— Гаразд, — сказав я. — До речі, Амадіса вже змусили одружитися? Чи він досі тримається?

Мій найстарший брат Амадіс був запеклий холостяк. Він міняв коханок разом з постільною білизною і вперто відмовлявся одружуватись, попри всі наполягання батька, який хотів, щоб наступник престолу був сімейною людиною. Проте Амадіс тепер король — а становище, як то кажуть, зобов’язує.

— Таки змусили, — відповіла Пенелопа. — З огляду на певні обставини Амадіс не міг проіґнорувати волю більшості родичів, які вимагали, щоб у Світла була королева.

— І хто ж нова королева Світла?

— Рахіль з Ізраїлю, менша дочка царя Давида Шостого.