Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Та вже ж, — гірко зітхнула Дейдра, — Для тебе це не має значення. П’ять або шість років у той чи інший бік — яка різниця для безсмертного чаклуна. Ти вічно будеш молодий, а я… У твої роки я перетворюся на стару бабу.

Я розсміявся і міцно поцілував її.

— Помиляєшся, сонечко! Ти назавжди залишишся юною й чарівною. Клянуся Мітрою й Зевсом-Юпітером!

Я знову йшов по густій помаранчевій траві поміж деревами з осіннім кольором листя. У денній частині неба палала вічна вечірня заграва; між сизо-багряними хмарами пробивалося світло великого червоного сонця. Вітер, що дув з денного боку, приніс із собою спеку й духоту, мрячив теплий дощ. Градусах у тридцяти праворуч від напрямку в день клубочилися важкі свинцеві хмари-громовиці; вони невпинно насувалися, запинаючи небо темним покривалом. Наближалася гроза з гарячою зливою — характерне, але рідкісне явище в спокійних, урівноважених Сутінкових світах. Я дуже любив грози в Сутінках, проте зараз нітрохи не тішився в передчутті шаленства стихій…

Я сам не знав, навіщо прийшов у цей дикий, ненаселений світ, де ми з Діаною ховалися від сторонніх очей, щоб сповна насолодитися нашим гірким щастям, де був притулок нашого кохання… Відтоді минуло багато років, але мені здавалося, що це було лише вчора — адже суб’єктивно я сприймав минуле без тих двадцяти років, що провів у безпам’ятстві. Вірніше, так сприймала його та частина мого „я“, що була Артуром…

Що я сподівався побачити тут після тривалої відсутності? Зарослу густою травою галявину без будь-яких слідів нашого перебування? Розкидані навколо брудні клапті білого й синього шовку, розідрані подушки та ковдри, побиті міллю килими, попсовані сонцем і дощами книжки?… Важко сказати. Я просто йшов знайомою дорогою, дивлячись собі під ноги, і віддавався спогадам.

Коли дерева розступилися, я боязко підвів погляд і нараз завмер, не ймучи віри своїм очам. Посеред широкої галявини, там, де колись було Діанине шатро, тепер стояв охайний двоповерховий будинок з червоної цегли. Якби я не був так занурений у власні думки, то давно б помітив його черепичний дах, що здіймався над кронами дерев.

Моя секундна розгубленість змінилася обуренням. Яке блюзнірство! Хто насмілився споганити своєю присутністю це святе місце? Чий збочений розум наважився образити світлу Діанину пам’ять?

Скипаючи з люті, я голосно вилаявся і бігцем кинувся до будинку з твердим наміром покарати святотатця. Золотошерсті звірята з довгими пухнатими хвостами і відстовбурченими вухами, ті самі, яких любила Діана, злякано сичали на мене з густої трави.

Коли я пробігав між двома клумбами, де росли улюблені Діанині сутінкові троянди, двері будинку відчинилися, і на ґанок вийшла висока струнка дівчина в короткій зеленій сукні. Вона дивилася на мене, привітно всміхаючись.

— ДІАНО! — закричав я. — О БОГИ! ДІАНО!

Ошалілий від радості, я злетів на ґанок, щоб обняти її, пригорнути до себе… і лише останньої миті зрозумів, що помилився. Мої руки зупинились у сантиметрі від талії дівчини, яку здаля я прийняв за Діану.

Зблизька вона більше була схожа на Юнону — якщо взагалі можна говорити про різний ступінь схожості з двома такими схожими сестрами. У неї було хвилясте каштанове волосся, оксамитові карі очі та чорні брови моєї матері; зате фігура, овал лиця, усмішка… Її усмішка! Вона не була така сліпуча, як у Юнони, але вражала мене в самісіньке серце, змушуючи його болісно нити. Бо це була Діанина усмішка…

— Привіт, Артуре, — сказала мені знайома незнайомка. — Я Пенелопа.

Поступово на зміну розчаруванню прийшла цікавість. Дівчина, що назвалася Пенелопою, була дуже молода. І хоча судити про справжній вік відьом з їхньої зовнішності справа невдячна, я був на сто відсотків упевнений, що їй нітрохи не більше двадцяти п’яти років.

— Ти моя нова сестричка? — запитав я. — Кузина, племінниця?

— На зразок того, — відповіла Пенелопа. Тільки зараз я помітив, що вона дуже хвилюється. — До всього іншого, я твоя двоюрідна сестра.

— До всього іншого? — розгублено перепитав я.

— Моя мама — твоя тітка Діана, а отже, ми кузени, — пояснила Пенелопа. — Але не це головне… — Тут вона замовкла, вочевидь для того, щоб далі я сам здогадався.

Я таки здогадався — і завмер мов громом прибитий. Зненацька мені відібрало мову, я не міг вичавити з себе ані слова і лише витріщався на Пенелопу очманілим поглядом. Ви можете сказати, що це було ясно з першої ж секунди. Мабуть, і так. Та хотів би я подивитися на вас в моїй ситуації.