Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Вона простежила за моїм поглядом і всміхнулася:

— Недавно була на Землі Аврелія, назвалася при дворі ґрафа Тулузького твоєю дочкою…

— Мене ще пам’ятають? — здивувався я.

— Атож. Там ти легендарна особистість. Про тебе складають героїчні балади, розповідають неймовірні історії про твої подвиги, а багато байстрюків претендують на те, щоб називатися твоїми дітьми. Мене не вважали самозванкою, бо між нами є незаперечна схожість. Ґраф прийняв мене дуже гостинно, а я… — Пенелопа ніяково кліпнула очима. — А я взяла й поцупила з його колекції твій портрет.

— Отже, Александрові не вдалося скорити Ланґедок?

— Ні. Світової гегемонії він не досяг і досі обмежується німецькими землями. Коли ти зник безвісти, кузен Діоніс узяв Землю Аврелія під своє заступництво. Підозрюю, що спочатку він зробив це в пам’ять про тебе, а потім, мабуть, полюбив твій світ і тепер проводить там добру половину свого часу.

— Це дуже мило з його боку, — сказав я. Земля Ґая Аврелія була одним з моїх найулюбленіших світів; до Александрової появи середньовіччя там проходило в досить культурній та цивілізованій формі, і я був би засмучений, якби мій брат усе споганив, установивши свій теократичний режим. — Я радий, що мій світ сподобався Діонісові. А втім, у нас завжди були схожі смаки…

Я розкурив наступну сигарету і продовжив розпитувати Пенелопу про Землю Ґая Аврелія, але слухав її відповіді неуважно. Я дивився на неї, а в моїх грудях розливалась якась дивна й дуже приємна теплінь. В мені прокидалася особлива ніжність, анітрохи не схожа на ту, що я почував до жінок, у яких свого часу був закоханий, але й відмінна від моєї ніжності до матері та сестер.

Пенелопа, моя дочка… У мене є дочка… Я батько…

Чимраз більше я переконувався, що вона саме така, якою б хотів бачити свою доньку. Красива, розумна, чарівна, товариська — і дуже схожа на Діану. І на мене, і на Юнону. Я міг би пишатися такою дочкою, і я починав пишатися нею, захоплюватися, обожнювати… Але, але… Як багато я втратив!

Я не хвилювався, чекаючи її появи на світ. Не гойдав її на руках, не цілував перед сном, не розповідав їй на ніч казки. Не виховував її, не піклувався про неї, не переживав, коли вона стала підлітком, не радів її успіхам, не переймався невдачами. Я навіть не підозрював про її існування, поки не зустрівся з нею — вже дорослою, самостійною дівчиною…

— Скільки тобі років? — запитав я.

— Стандартних — двадцять шість. Але за власним часом мені лише двадцять два, бо здебільшого я живу тут. Після мого народження мама за всією формою зареєструвала цей світ як своє особисте володіння. ORTY-7428, якщо тебе цікавить каталожне найменування. Та зазвичай його називають Діаниними Сутінками.

— Ти Сутінкова?

— Формально так. Дід Янус визнав мене своєю внучкою й надав титул принцеси. Проте я рідко буваю в Країні Сутінків і в інших офіційних володіннях сім’ї. У мене не склалися стосунки з ріднею — ні по маминій лінії, ні по твоїй. — Пенелопа гірко зітхнула. — В очах більшості родичів, особливо зі Світла, я — дитя гріха. В Сонячному Місті я взагалі ніколи не була.

— Зрозуміло, — сказав я. Проте ніякої провини за собою не почував. Якби не наше з Діаною кохання, не було б і Пенелопи — а я вже не уявляв собі світ без неї, моєї доньки… — Ти добре пам’ятаєш Діану?

Пенелопа сумно похитала головою:

— Зовсім не пам’ятаю її. Вона пішла слідом за тобою, коли мені було півтора року. Тітка Мінерва вважає, що я засуджую маму, бо вона кинула мене… але це не так.

Я через силу проковтнув тугий клубок, що був застряг мені в горлі. А Пенелопа тим часом продовжувала:

— Я розумію її. Вона просто не могла без тебе жити. От і вирішила або знайти тебе, або вмерти так само, як ти.

По моїй щоці скотилася самотня сльоза. Чому, тоскно подумав я, Діана не кохала мене трохи менше — так, щоб дочекатися мого повернення? Зараз ми б утрьох сиділи в цій кімнаті, чекали на сутінкову грозу й раділи возз’єднанню сім’ї…

Пенелопа підійшла до мене, опустилася перед моїм кріслом навпочіпки й ніжно взяла мене за руки.

— Артуре, — спитала вона. — Невже нема жодного шансу, що мама, як і ти, вціліла? А зараз живе в одному з тих Серединних світів, нічого не пам’ятаючи про своє минуле.

Я простяг руку й погладив її волосся. На дотик воно було таке ж м’яке й шовковисте, як Діанине.

— Шанс є, але примарний, ефемерний, безнадійний. Краще не думай про нього. Не тіш себе марними сподіванням.

— Але ж ти сподіваєшся, я бачу.