Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Це дуже довга історія… — почав був я, але мої слова потонули в черговому гуркоті грому, такому сильному, що весь будинок аж здригнувся. — Зараз не час для розмов, — сказав я. — Тим більше, таких серйозних.

— Твоя правда, — погодився Брендон. — Ми й так ледве не спізнилися.

— А що вас затримало? — поцікавилась Пенелопа.

— Один з Брендонових пацієнтів, — пояснила Бренда, розв’язуючи пасок халата. — Дуже занудливий тип, хронічний іпохондрик. Ніяк не могли від нього відкараскатися.

Халат зісковзнув із сестриних плечей і впав на підлогу. Вона залишилася в купальнику, що, мабуть, був пошитий за умов найсуворішої економії тканини.

Брендон неквапом зняв із себе халат і акуратно повісив його на спинку найближчого стільця.

— Пенні, Артуре, — сказала Бренда. — Не баріться. От-от почнеться злива.

Пенелопа вибігла в сусідню кімнату. А я скинув мантію, зняв пояс зі шпагою, роззувся і став розстібати ґудзики сорочки. Мене охопило приємне передгрозове збудження.

— Дуже любиш грози в Сутінках? — запитала Бренда, завваживши мою майже дитячу радість.

— Обожнюю! — пристрасно відповів я. — Мені так бракувало їх останні двадцять років. За цей час у мене назбиралося багацько не змитих гріхів.

— Одначе! — зачудовано мовив Брендон. — Ти висловлюєшся, як справжній Сутінковий.

— А я і є Сутінковий. Наполовину — як і ти, до речі.

Брендон усміхнувся й похитав головою:

— Таки не даремно тебе називають сином Світла, закоханим у Сутінки.

До холу повернулася Пенелопа в купальнику (значно скромнішому, ніж Брендин), і ми вчотирьох вибігли з будинку.

Надворі було жарко й задушливо. Могутні пориви вітру щосили розгойдували дерева, зриваючи з них листя. Важкі краплі гарячого дощу приємно обпалювали мою шкіру. По всьому небу витанцьовували блискавки під безперервне крещендо громових перекотів. Це було моторошно і прекрасно. Якщо я й вірив в апокаліпсис, то саме таким мені уявлявся початок кінця світу.

— Зараз! — вигукнула Бренда, зупинившись посеред галявини і здійнявши руки до неба. — Зараз прорве!

Пенелопа підійшла до мене впритул і, перекрикуючи грім, запитала:

— Артуре, що робитимеш далі? Шукатимеш маму?

— Так, — відповів я. — Найперше навідаюсь у Хаос і побалакаю з Нечистим. Можливо, він знає, де Діана і всі інші.

— Його вже питали. Він відмовляється про це говорити.

— Нічого. Я його змушу.

— Тоді я з тобою.

— Ні! Це небезпечно!

— Тим більше! Тому я й хочу бути з тобою. Я росла без батька й матері, я так чекала на вас, так сподівалася, що хоч один з вас повернеться, і тепер… — Грім загримів ще гучніше, і мені аж заклало вуха. Проте я й далі чув доччині слова, що лунали в моїх думках: „Тепер у мене є ти, і я не дозволю тобі знову зникнути. Я не хочу втратити тебе, тату. Я люблю тебе!…“

Цієї миті небо нарешті прорвало, і вперіщила гаряча злива. Це була найкраща сутінкова гроза за моєї пам’яті.

Вві сні мене осяяло. Я прокинувся й сів у ліжку, протираючи очі. Врешті я збагнув, чому прийшов сюди. Мій підсвідомий порив навідатися в Діанині Сутінки, окрім суто сентиментальних мотивів, мав цілком раціональне пояснення.

До кінця сієсти залишалося ще близько години. Я одягнувся, вийшов зі своєї спальні і в протилежному кінці коридору знайшов просторий кабінет, де стояли дві великі шафи з книжками, кілька крісел і стільців, а також письмовий стіл, на якому лежав портативний комп’ютер. Саме його я й шукав — старий добрий Діанин ноутбук. На ньому вона прорахувала мій шлях в нескінченність. І свій, напевно, теж.

Я влаштувався в зручному кріслі за столом, відкрив ноутбук і ввімкнув живлення. Він запрацював і став завантажуватися. Я одразу спохмурнів — судячи зі службових повідомлень, на комп’ютері була встановлена нова операційна система. А це обіцяло купу проблем.

За кілька секунд заграла життєрадісна мелодія, і на екрані, замість стандартного запрошення, з’явилася барвиста заставка з текстом:

„Привіт, Пенні! Я до твоїх послуг.

Ти не забула наш пароль?“

Оскільки пароля я не знав, то вчинив так, як учинили б дев’яносто дев’ять зі сотні людей на моєму місці, — просто натиснув клавішу вводу.

На весь екран спалахнув напис „ОВВА!“ — і ноутбук вимкнувся. Я знову ввімкнув його і спробував перервати завантаження в процесі конфіґурування системи. Але марно — комп’ютер не реагував на натискання клавіш, аж поки знову не з’явилося запрошення ввести пароль. НАШ ПАРОЛЬ…