Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

За хвилю Пенелопа знову заговорила:

— Якось неправильно вийшло, так? Відколи стало відомо, що ти живий, я дуже чекала тебе… і дуже боялася, що ти прийдеш і ще не знатимеш про мене.

— Т-то т-ти м-моя д-дочка? — промимрив я, вперше і, сподіваюся, востаннє в житті почавши заїкатися.

— Твоя й Діанина. Я народилася рівно через дев’ять місяців після твого зникнення. — А після деяких вагань вона додала: — Думаю, мама від самого початку боялася, що ти не повернешся, і… ну, ти розумієш.

— Боже! — сказав я.

Пенелопа взяла мою руку й зазирнула мені в очі — точно так, як це робила Діана.

— У тебе шок, Артуре. Ходімо в дім.

Я мовчки кивнув і пройшов з нею досередини. У просторому холі працював кондиціонер, було сухо і прохолодно. Оскільки на цей час сонце вже цілком сховалося за хмарами, Пенелопа ввімкнула світло. Очевидно, більшість побутових приладів у будинку працювали від електричного струму, а його генератор, підключений до Формотворчих, найпевніше, стояв у підвалі. Це було цілком у стилі Сутінкових, що сповідували розумне поєднання чарів та досягнень технолоґічної цивілізації в гармонійній єдності з природою. Така позиція подобалася мені більше, ніж практика Царства Світла, де чари вживали на кожнім кроці, і водночас їх застосування було суворо регламентоване численними директивами Королівського департаменту побутової маґії.

— Ти голодний? — запитала Пенелопа, всадовивши мене в крісло.

Я заперечно похитав головою:

— Ні.

— Щось випити?

— Ні, дякую.

— Тоді, може, сигарету?

Кілька секунд я вагався, потім ствердно кивнув:

— Так, мабуть.

Пенелопа поставила на тумбочку поруч із моїм кріслом попільницю, дістала почату пачку сигарет і розкурила дві, одну з яких передала мені.

— Дякую, — сказав я, глибоко затягся й одразу ж видихнув дим, зайшовшись гучним кашлем.

Пенелопа здивовано глянула на мене:

— Ти не палиш?

— Ось уже двадцять років. Коли я реґресував, то забув про цю звичку.

Пенелопа мовчки зробила кілька затяжок і роздавила сигарету в попільниці. За статистикою, дев’яносто з кожної сотні дорослих чаклунів та відьом були запеклі курці, а решта десять відсотків палили час від часу. На відміну від простих смертних, нікотин не шкодив нашому здоров’ю — вірніше, нам не складало труднощів усунути всі неґативні наслідки від куріння. Взагалі, ми не боялися тілесних хвороб; інша річ — хвороби душі та розуму. Їх ніякими чарами не вилікуєш.

— Юнона казала, що в тебе була втрата пам’яті, — озвалася Пенелопа. — Ти це мав на увазі?

Я невизначено кивнув, почуваючи певну розгубленість. Повернувшись в Екватор, я твердо вирішив зважувати кожне своє слово про Серединні світи. Я гарненько продумав, що казатиму Юноні, що — дідові Янусу, що — братові Амадісу, що — кузену Діонісу й тітці Помоні, а що — решті родичів та знайомих. Але зараз я був геть збитий з пантелику новою, несподіваною для мене обставиною — власним батьківством. До цього мені ще належало звикнути, я ще мав розібратися в своїх почуттях, і мені дуже не хотілося у своїй першій розмові з дочкою щось приховувати, чогось недомовляти…

В пошуках іншої, невиннішої теми я уважно оглянув хол і побачив на стіні праворуч від мене два портрети — мій та Діанин. Мій портрет був написаний рукою великого маестро Рафаеля ді Анджело, геніального художника зі світу PHTA-2084, більше відомого як Земля Ґая Аврелія. Свого часу мене там знали як Артура де Лум’єра, безземельного нормандського дворянина, лицаря й полководця. На портреті я був зображений на повен зріст, у легких бойових латах і в малиновому плащі. Таким мене побачив маестро безпосередньо перед тим пам’ятним боєм, коли я повів військо ґрафа Тулузького проти орди лютих псів у людській подобі, лицарів-хрестоносців мого старшого брата Александра, що був у них за головного — великим маґістром ордену Святого Духа. Того дня ми святкували перемогу, ланґедокська армія під моїм проводом розтрощила полчища хрестоносців, а я в очному двобої важко поранив Александра. Батько, довідавшись про це, шаленів; мама мовчала, але дивилася на мене з такою мукою, з таким болем, що я був ладен провалитися крізь землю. Саме тоді я нарешті усвідомив, що наша дитяча ворожнеча з Александром зайшла надто далеко, і заприсягся собі, що наступного разу краще ганебно накиваю п’ятами, ніж підніму руку на рідного брата. Наступного разу, на щастя, не було…

— Як до тебе потрапив цей портрет? — запитав я в Пенелопи.