Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— До нього треба підстроювати мій камінь?

— Ні, дзеркальце саме стало чаклунським інструментом. Воно налаштоване на мій Образ і не вимагає жодних маґічних маніпуляцій. Через нього зі мною може зв’язатися будь-хто, не лише ти. Треба просто зосередитися на ньому й подумати про мене. А якщо я сам захочу поговорити з тобою, то дзеркальце тихо задзижчить. Тоді ти…

— Зосереджуся на ньому й подумаю про тебе, — з кислою міною підхопив Морґан. — І жодних маґічних маніпуляцій. Може, ще додаси чарів, щоб воно само вистрибувало з моєї кишені? Бо я, чого доброго, ще не зможу його дістати.

Він був засмучений, як дитина. Щоб утішити його, я коротко пояснив йому принципи функціонування дзеркального зв’язку — нехай трохи попрактикується зі своїми колегами-маґістрами, поки я буду відсутній.

Потім ми попрощалися. Морґан побажав мені удачі та якнайшвидшого повернення, і я перемістився до Дейдри.

Вона ще спала, неспокійно соваючись у ліжку. Насамперед я поглибив її сон, знявши тривогу й напруження. Вона затихла, її лице проясніло, а на вустах з’явилася безтурботна усмішка. Вочевидь, їй почало снитися щось приємне.

Відтак я взявся до справи і без проблем відшукав накладене на Дейдру закляття. Як я й припускав, виходячи з засобів, до яких вдавався Еріксон, щоб закріпити своє закляття, це були протизаплідні чари, дуже схожі на ті, що їх використовують відьми з Домів, аби запобігти небажаній вагітності. Ці чари мали суто психолоґічний характер і не шкодили орґанізмові, але в Дейдриному випадку вони ґрунтовно „зав’язли“, поникнувши глибоко в підсвідомість, до рівня інстинктів і безумовних реакцій. Також я виявив, що хтось уже намагався зняти закляття, але зазнав невдачі. Бронвен, здогадався я. От бачиш, дорогенька, мистецтво і сила — дві великі різниці; у такій тонкій і делікатній сфері, як людський орґанізм, головне майстерність, а не могутність…

Подумки я згадав добрим словом мою тітку Помону із Сутінків, що навчала мене премудростям медицини. Завдяки її урокам, я знав, що маю робити, і досить швидко нейтралізував дію чарів з усіма їхніми наслідками. Тепер Дейдра була цілком здорова й могла народити мені хоч сотню синів та дочок.

Вона продовжувала спати, лагідно всміхаючись уві сні. В її присутності мій біль за Діаною втамувався; поруч із Дейдрою я відчув, що горе перестало стискати моє серце. Вона і тільки вона здатна вилікувати мене від туги за втраченим коханням, лише з нею я знайду спокій і щастя…

Я дивився на Дейдру і ніяк не міг змусити себе піти. Я терпіти не можу сцен прощання, однак це було понад мої сили — залишити її, не відчувши на своїх вустах смак її поцілунку, не зігрівшись теплотою її тіла… Я квапливо роздягся і шаснув під ковдру. Ще не прокинувшись остаточно, Дейдра інстинктивно пригорнулася до мене й відповіла ніжністю на мою пристрасть.

Потім ми лежали обійнявшись. Час від часу я цілував її й сумно думав про неминучу розлуку.

— Кохана, — сказав я. — Пам’ятаєш, ти просила, щоб за будь-яких обставин я залишався собою?

— А що?

— Я такий, як раніше, Дейдро. Я завжди був і буду таким.

Її очі широко розплющилися:

— Ти… ти все згадав?

— Так, згадав. І нітрохи від цього не змінився.

Дейдра міцніше пригорнулася до мене. Я зарився лицем у її густому запашному волоссі.

— Розкажи про себе, — попросила вона.

Я розповів їй про Володарів Екватора — чаклунів та відьом, що завдяки Причастю мають владу на Формотворчими Силами Світобудови. Розповів про Доми Володарів — чаклунські наддержави. Розповів про своє рідне Царство Світла і про Сонячне Місто; про Світанкові світи, якими править наш Дім, про світи молоді, бурхливі, сповнені життя та наснаги. Розповів про Країну Вічних Сутінків, яку любив дужче за батьківський Дім, про світ, де постійно панує осінь, де величезне червоне сонце нерухомо висить над обрієм, одягаючи в багрянець хмари в денній частині неба; про мовчазні помаранчеві гаї, де я любив гуляти на самоті; про величне і прекрасне місто Олімп на вершині однойменної гори; про дідів Досвітній Замок у Нічній Межі Сутінків, про самого діда Януса, який давно втратив лік прожитим вікам та пережитим жінкам і рахував своїх нащадків тисячами душ…

— А тобі скільки років? — запитала Дейдра.

— Формально, шістдесят, — відповів я. — Незабаром виповниться шістдесят один. Але це дуже умовна цифра. Володарі звикли рахувати свій вік за часом Основного потоку, проте в різних світах і плин часу різний. Тут, у цьому світі, я прожив майже двадцять один рік, а за стандартним часом — двадцять сім. Зате в Царстві Світла і в Країні Сутінків час іде трохи швидше Основного потоку, тож до тих тридцяти чотирьох стандартних років, що їх я прожив як Артур, треба додати ще п’ять або шість. А взагалі, точний вік не має для нас особливого значення.