Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Далі, Авалон. Перспектива царювати в ньому й заснувати свій власний Дім ставала дедалі заманливою. Цим я утер би носа обом старшим братам — і Александрові, якого ненавидів, і Амадісові, з яким я мав приязні стосунки і якому мимоволі заздрив, оскільки він був наступником престолу в Царстві Світла.

Проте на моєму шляху до цієї мети стояв Колін, що був моїм другом.

А ще були Діана та Дейдра, яких я кохав. Обох і одночасно…

Бронвен зупинилася й гукнула мене. Я важко зітхнув і слідом за нею, Сніговою Королевою, Хазяйкою Джерела, почав підніматися по схилу пагорба.

Навколо панувало Безчасів’я.

Першою ознакою встановлення контакту були б дрібні брижі на поверхні дзеркала, а потім воно помутніло б і перестало відображати предмети. Я вжив умовний спосіб, бо насправді нічого не сталося, і дзеркало залишалося найзвичайнісіньким дзеркалом.

Можливих пояснень цьому було багато. Діана могла перебувати у світі з надто швидким (чи навпаки — надто повільним) плином часу, вона могла міцно спати, могла просто заблокувати свій Сапфір або взагалі його перекодувати. Зрештою, було не виключено, що між Екваторіальними й Серединними світами не можна встановити зв’язок… Але я вже був сповнений лихих передчуттів.

Після деяких вагань я знову зосередився на Сапфірі й надіслав виклик до іншого адресата. Цього разу не зустрів жодного опору, і майже миттєво дзеркальна поверхня покрилася дрібними брижами. А ще за секунду вона стала схожа на матове скло. З завмиранням серця я зрозумів, що моє останнє припущення не справдилося — зв’язок між Екватором і Серединними світами можливий.

ДІАНО, ДЕ ТИ? ЩО З ТОБОЮ?…

— Хто? — почувся сонний, трохи незадоволений і такий рідний голос.

При дзеркальному зв’язку джерелом звуку було саме дзеркало, що змінювало не тільки свої оптичні, а й акустичні властивості. На відміну від прямого телепатичного контакту, дзеркальний зв’язок був набагато зручніший, стійкіший і мав більшу проникаючу здатність між світами. Крім того, він дозволяв утримувати певну дистанцію між співрозмовниками й запобігав неконтрольованому обміну емоціями та думками. От і зараз я відчув незадоволення лише в голосі — за повної відсутності характерного для прямого контакту емоційного тиску.

Я відповів:

— Мамо, це я.

— Артуре? — пролунав з туману чи то скрик, чи то зойк. — О, Зевсе! Артуре, синочку!…

Почулося метушливе шарудіння, відтак туман розступився, і я побачив мою маму — таку ж юну й чарівну, як і раніше, у наспіх надягненому халаті, зі скуйовдженим волоссям і заспаним обличчям. Обриси кімнати за її спиною розпливалися, і я не міг розгледіти, чи є там хтось іще.

— Артуре, ти живий! — радісно мовила Юнона, протягаючи до мене руки. Її пальці наштовхнулися на скло по той бік дзеркала. — Хлопчику мій… яке щастя! А я думала… — Її голос зірвався на схлип, а в очах заблищали сльози. — Думала, що втратила тебе… назавжди…

— Мене довго не було?

— Майже двадцять сім років… Основного потоку…

Це цілком збігалося з моїми підрахунками. У світі, де я жив, час ішов дещо повільніше, ніж абсолютний, що визначався Основним потоком Формотворчих; тому для мене минуло лише двадцять років. Щоправда, до маминих слів я не був певен, що Основний потік по різні боки нескінченності має однаковий плин часу. А виходить, це незмінна константа.

— Де ти, синку? — запитала Юнона, чимраз частіше схлипуючи. — Як ти? Чому так довго мовчав? Чому не відзивався?

— Бо не міг, мамо. Не пам’ятав, хто я такий. Мені геть відбило пам’ять. Лише зараз я згадав себе.

Юнона врешті не витримала й тихо заплакала. Я лагідно дивився на неї і водночас напружено гадав, сама вона в кімнаті, чи ні. Але не з батьком, це точно. Він би вже приєднався до нашої розмови.

— Я ніколи… ніколи не вірила, що ти загинув, — знову заговорила мама, витираючи сльози. — Інші казали, що надії немає… бо всі, хто пішов у нескінченність… всі до єдиного зникли… Та я все одно сподівалася…

— І багато їх було?

— Чотириста… Здається, чотириста тринадцять…

— Ого! — сказав я і сумно подумав про те, скільки серед цих безвинно загублених душ було моїх знайомих. — Не думаю, що хтось іще повернеться. Між Екватором і Серединними світами лежить не просто нескінченність, їх розділяє справжнє пекло. А мені просто пощастило. Це був один шанс з мільярда.

Юнона стривожилася:

— Але… Як же ти повернешся?