Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я продовжував лежати, насолоджуючись п’янким відчуттям сили, аж раптом серед мертвої тиші, що оточувала мене, долинуло тихе шурхотіння. Я весь зібрався й ривком скочив на ноги.

По пологому схилу пагорба неквапно спускалася золотоволоса жінка, вбрана у сліпучо-білі шати. Вона була прекрасна, велична й неприступна, як Снігова Королева. Крижаний погляд її світло-синіх очей ніби пронизував мене наскрізь. Я був упевнений, що раніш не зустрічав цю жінку (якщо вона жінка, якщо взагалі людина), але її очі, цей погляд… Невже спадкова пам’ять? Чи просто „déjà vu“?

Снігова Королева підійшла до мене, і прямісінько в моїй голові лунко задзвеніли слова:

— Не впевнена, що варто тебе вітати, Кевіне МакШон. Ти обманом пройшов у Ворота, ошукавши свого друга Коліна. Це негідний учинок.

— Хто ти? — вимогливо запитав я, хоча й знав, що почую у відповідь.

— Хазяйка Джерела, — підтвердила мій здогад Снігова Королева.

— Вів’єна?

— Ні. Вона була одна з моїх попередниць. А чому ти питаєш?

— Бо Вів’єна дещо завинила моїй родині. Та, зрештою, це неістотно. За давні гріхи, чи лише за теперішні — однаково ти помреш.

Хазяйчині очі гнівно зблиснули:

— Ти погрожуєш мені, смертний?!

— Не погрожую. Просто обіцяю.

Скорившись моєму наказові, Ескалібур вислизнула з піхв і зависла переді мною в повітрі. Звичним, відпрацьованим до автоматизму рухом мої пальці обхопили знайому рукоять, срібний клинок шпаги спалахнув і сліпуче засяяв, а Небесний Сапфір вже цілком відчутно загудів, підключаючись до нових Формотворчих.

На раніш незворушному обличчі Хазяйки відбився непідробний подив:

— Ти дуже майстерно маніпулюєш силами! Хто ти такий?

— Останні двадцять років мене звали Кевіном. Останні вісім я мав прізвище МакШон. Якщо ти не Вів’єна, задовольняйся цим.

— А якщо я Вів’єна?

Я підозріливо глянув на неї. Відчуття „déjà vu“ дедалі посилювалося. Було в ній щось знайоме, когось вона мені нагадувала…

— То хто ж ти насправді?

— Я перша запитала тебе, Кевіне МакШон. Ти мій гість і мусиш представитися.

Я глузливо посміхнувся:

— О ні, я не гість твій. Я твоя смерть.

— Але чому ти хочеш мене вбити? — запитала вона. — Щоб пройти до Джерела?

— Можливо.

— То проходь. Я не стану тобі на заваді. Лише назви своє справжнє ім’я.

Я здивувався. Невже вона злякалася?… Ні, не схоже. Мабуть, просто впевнена у своїй невразливості. І зараз грається зі мною, мов кішка з мишею. Та ми ще побачимо, хто з нас миша…

— Гаразд, — сказав я. — Мене звати Артур, я син Утера, короля Світла, повелителя Світанкової Зони Екватора. Моє родове ім’я Пендраґон.

Хазяйка уп’ялася в мене ошелешеним поглядом:

— Той самий Артур…

— Ні, не той самий, — усміхнувся я, насолоджуючись її розгубленністю. — Я просто Артур, син Сутінків і Світла. А той самий Артур був дідом мого батька. Свого часу він правив у Авалоні, аж поки відьма Вів’єна надумала погубити його.

— Але ж не погубила, — зауважила Хазяйка.

Я вирішив, що гріх не скористатися з нагоди, і запитав:

— Що ти знаєш про останні дні царювання Артура в Авалоні? З того, про що мовчать легенди.

— Дуже мало, — сказала вона. — Мені відомо лише, що Мерлін приніс смертельно пораненого короля в Безчасів’я і занурив його в Джерело. Води Джерела віднесли Артура в нескінченність, а Мерлін повернувся до людей і оголосив, що…

— У нескінченність?! — різко перебив я. — Звідки ти знаєш?

— Це є в пам’яті Джерела. А я — його Хазяйка.

Клинок моєї шпаги засяяв ще яскравіше, вістря описало коло на рівні її грудей.

— Ну-ну! Може, ти справді Вів’єна?

— Я не Вів’єна, — почувся знайомий голос. — Мене звати інакше.

Її слова вже не відлунювали в моїй голові. Вражений, я дивився, як золоте волосся Снігової Королеви потемнішало, обличчя стало круглим, втратило колишню чіткість і правильність рис, його всипало рясне ластовиння, фігура зі стрункої перетворилась на щупляву…

— Бронвен! — вигукнув я.

Вона задирливо і водночас погордливо всміхнулася:

— Ти ще хочеш моєї смерті, Кевіне-Артуре?

— Юпітере-Громовержцю, побий мене блискавкою! — вилаявся я рідною мовою моєї матері. — То ти Хазяйка Джерела?

— Так. Віднедавна. Від часу коронування Коліна.

— А що сталося з колишньою Хазяйкою?

— Я вбила її. — Ясні очі Бронвен потьмяніли від гніву. — Утопила це стерво в Джерелі. Її спалила Споконвічна Сила.

— Неймовірно! — сказав я, поклавши до піхв Ескалібур. — І як тобі вдалося?