Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я відчув, що червонію.

— А що в цьому поганого?

— Загалом нічого. Але для тебе, як принца Світла, це неправильні пріоритети.

— Які вже є, — сказав я. Ми якраз дісталися мети нашої подорожі й вийшли з Тунелю на узліссі, неподалік спокійного струмка. — А от і Діанин світ, її власні Сутінки.

Великий диск червоного сонця нерухомо висів над самим небокраєм, не зрушивши ні на йоту впродовж останніх мільйонів років. Це був надзвичайно старий світ, де припливні сили вже давно зупинили обертання планети довкола власної осі, і тепер вона дивилася на світило лише одним своїм боком. Тут не було зміни дня та ночі, не було пір року, а була денна півкуля, випалена безжальним сонцем, і була нічна — скута вічною мерзлотою, а між ними тяглася смуга вічних сутінків, де вічно панувала осінь.

Ми йшли по густій помаранчевій траві поміж деревами з жовтим, червоним і жовтогарячим листям. Спектр тутешнього сонця був багатий на інфрачервоне проміння, чим і пояснювався такий незвичайне колір рослинності. Проти звичаю, було досить зимно, бо з нічного боку дув сильний вітер — з настанням рівноваги атмосферні процеси в Сутінках не припинялися, хоча й проходили не так бурхливо, як у молодих світах. Юнона змерзла у легкій туніці, і я накинув на її плечі свою мантію.

— Дякую, Артуре, — сказала вона. — А чому так далеко йти?

— Та просто захотів трохи прогулятися з тобою, — відповів я. — Останнім часом ти мало приділяєш мені уваги.

Мама тихо зітхнула:

— Ах, синку! Якби я могла присвятити всю себе дітям, то була б найщасливішою жінкою в світі. Але не можу — бо я королева…

Нарешті ми вийшли на широку галявину, посеред якої стояло велике шатро з білого та синього шовку. Навколо шатра стрибали в траві маленькі золотошерсті звірята з довгими пухнатими хвостами й відстовбурченими вухами. З нашою появою вони притихли й повернули до нас свої гострі мордочки. Та оскільки ми не виказували жодних ознак ворожості, за хвилю звірята перестали на нас зважати й поновили свої ігри.

Завіса на вході в шатро відхилилася, і назустріч нам вийшла висока струнка дівчина в короткій зеленій сукні. У неї було густе русяве волосся й великі сині очі, що промінилися веселою й безтурботною юністю. Вона була дуже схожа на свою старшу сестру, мою маму, і саме через те я завжди вирізняв її з-поміж усіх моїх сестер та кузин. Я ніколи не називав Діану тіткою, бо вона була на п’ять років менша за мене, а за своєю поведінкою, звичками та манерами взагалі залишалася підлітком — мабуть, така вже доля більшості вундеркіндів.

— Артуре! Сестро! — радісно вигукнула Діана. Її лице осяяла усмішка — не така сліпуча, як мамина, але також чарівна.

Вона обняла Юнону, поцілувала її в щоку, а потім взяла мене за руку й зазирнула мені в очі.

— Я дуже хвилювалася за вас. Чому ти не сказав про зустріч з Ворогом?

— Бо й сам не знав, — відповів я. — Все сталося раптово.

— Міг би зв’язатися зі мною по дорозі.

— Вибач.

— Ти безсердечний еґоїст, Артуре!

— Каюсь. І обіцяю виправитися.

Діана розсміялася:

— О ні, тільки не це!

— Чому?

— Бо ти невиправний. А поза тим, я люблю тебе такого, який ти є. — Вона повернулася до матері, що слухала нас із доброзичливою усмішкою. — Ти теж гарна, сестро. Взяла з собою Артура без мого дозволу. Твоє щастя, що з вами нічого не сталося.

— А що могло статися? Анічогісінько. — знизала плечима Юнона. Вона кинула швидкий погляд навкруги. — То це і є твій притулок?

— Так. Тобі тут подобається?

— Звісно, подобається. Бо цей світ як дві краплі води схожий на Країну Сутінків. Хіба що він ненаселений.

— Тому я його й обрала.

Мама хитнула головою:

— Надто вже ти полюбляєш самотність, сестричко.

— Аж ніяк, — заперечила Діана. — Просто не люблю зайвої метушні, коли працюю, і ти це знаєш.

— Атож, знаю. — Юнона нахилилася й погладила одне зі звірят, що першим осміліло, підійшло до неї і стало тертися об її ногу, муркочучи, мов кошеня. — До речі, такі тваринки в наших Сутінках не живуть. Вони тутешні?

— Ні. Я привела їхніх дідусів і бабусь з іншого світу.

— І як їх називаєш?

— Просто звірятами. Поки не придумала щось оригінальне… Ну, гаразд, — похопилася вона. — Ви, мабуть, зголодніли? То проходьте, я вже наготувала для вас частування.

Приміщення усередині шатра було розділене шовковими завісами на три кімнати. Підлога в першій від входу і найбільшій була вкрита вовняним килимом; посередині була розстелена білосніжна скатертина з обідом на три персони.