Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Іди геть, — сказала Дейдра з болем та мукою в голосі. — Я не хочу тебе бачити.

Кевін присів на край ліжка, забрав у неї книжку й поклав на столик.

— Вибач, рідна. Вибач, що скривдив тебе.

Дейдра відвернулася.

— Ти тут ні до чого, Кевіне. Просто я… я тобі не пара.

— Не кажи дурниць!

— Це не дурниці, це правда. Ми довго обманювали себе й один одного, але не можна все життя втікати від реальності — вона однаково дихатиме нам у спину. Моя неповноцінність колись стане поміж нами, і ти проклянеш той день, коли зв’язався з мною.

Кевін зітхнув:

— Зараз ти не в настрої, Дейдро. Поговорімо про це завтра.

— Завтра я скажу тобі те ж саме, Кевіне МакШон… вірніше, Артур Пендраґон. Принц із Дому Світла.

Кевіна раптом охопив жар. Його серце важко загупало в грудях, а в скронях запульсував тупий біль.

— Що ти сказала? — через силу прохрипів він.

— Я назвала твоє справжнє ім’я. Твій названий батько, лорд Шон, мав рацію. Перш ніж стати дитиною, ти був дорослим чоловіком — принцом Артуром, сином Утера Пендраґона.

— Що за маячня! — заперечив Кевін, однак дедалі сильніший біль у скронях підказував йому, що це не така вже й маячня. Дейдрині слова розбудили в його пам’яті якісь туманні образи, такі розпливчаті й нечіткі, що він не міг збагнути їхнє значення. А проте, в них було щось до болю знайоме, близьке та рідне, воно ятрило душу, бентежило розум… — Що за маячня! — вперто повторив він. — Утер Пендраґон був батьком короля Артура.

— То був інший Утер, твій предок по батьківській лінії. А твою матір звуть як язичницьку богиню — Юнона. Принцеса з Дому Сутінків.

ЮНОНА! МАМА!…

Кевінова голова розболілася не на жарт. Він стиснув долонями скроні і протяжно застогнав:

— Великий Мітро!

— Оце саме, — відгукнулася Дейдра.

— Що? — запитав Кевін. — Що „оце саме“?

— Ти сказав: „Великий Мітро“.

— Га? — здивувався Кевін і тут-таки згадав, що справді це говорив. — Атож, я так і сказав. Не розумію, з якого дива…

— Зате я розумію. Король Утер — наш Утер — поклонявся богові Мітрі, Князеві Світла. Його син, король Артур, хоч і був хрещений, небезпідставно підозрювався в таємній прихильності до культу Мітри. От і ти, їхній нащадок…

Цієї миті Кевінова голова немов розкололася від нового приступу болю. Крик застряг у нього в горлі, в очах потьмарилося, і він втратив свідомість…

Кевін опритомнів уже в ліжку. Біль минув і нагадував про себе лише повною спустошеністю думок та почуттів і кволістю у всьому тілі.

Чиясь рука дбайливо витерла з його чола піт. Кевін повернув голову і побачив поруч Дейдру. Її великі смарагдові очі дивилися на нього винувато й занепокоєно.

— Даруй, коханий, — сказала вона. — Я така дурна, я все вибовкала. А ти ж попереджав, що не повинен нічого знати, поки сам не згадаєш.

— Попереджав? Коли?

— Пам’ятаєш, Колін перевіряв, чи здатний ти опанувати свій Дар? От тоді він і розбудив твою колишню пам’ять. Ти трохи розповів про себе, розпитав про своє нинішнє життя, а потім змусив його все забути.

— Що я ще розповів? — запитав Кевін, щомиті чекаючи на черговий спалах болю.

На щастя (чи, може, на жаль), цього не сталося.

— Не дуже багато, — відповіла Дейдра. — Ти повідомив, що тебе звати Артур, ти принц із Дому Світла, твій батько — Утер Пендраґон, мати — Юнона, принцеса з Дому Сутінків, а король Артур з Авалона був твоїм прадідом — батьком твого діда Амброзія, чиїм сином був твій батько Утер.

Тепер Дейдрині слова, хоч і знаходили відгук у його серці, вже не викликали нестерпного болю в голові. Кевін почувався так, ніби йому розповідали про події його раннього дитинства, яких він зовсім не пам’ятав.

— А далі?

— Далі ти сказав, що перетворився на немовля, бо перетнув нескінченне число світів. І тоді тебе мало не спалили Формотворчі — як я зрозуміла, це сили, що ними володіють ваші чаклуни. Ще ти говорив про Ворога, Нечистого, також ти називав його Стражем Хаосу і Князем Темряви, але зазначив, що не вважаєш його дияволом. Ти згадував про Раґнарок… У північних міфах це битва велетнів з богами, проте я не думаю, що ти мав її на увазі. А насамкінець ти змусив Коліна забути про вашу розмову.

— А тебе не змусив?

— Ні. Здається, ти не помітив моєї присутності. Я ж просто сиділа поруч і чула ваші думки. Ви думали дуже голосно . Це вперше я могла так довго приймати сторонні думки. Хоча кілька разів ненадовго втрачала контакт.

— Гм-м… Якою мовою я розмовляв?

— Нашою, кімрійською, але часом збивався на ґрецьку… і на латину… на якусь дивну суміш латини з ґрецькою.