Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

По закінченні розмови Кевін і монсеньйор Корун МакКон разом залишили кабінет Коліна. Їх супроводжував слуга із запаленим ліхтарем, а в коридорі до них приєдналися два охоронці з почту архієпископа.

Якийсь час їм було по дорозі; вони йшли мовчки. Наблизившись до розвилки коридорів, де їхні шляхи розходилися, Кевін уже збирався попрощатися з архієпископом, аж раптом той зупинився і сказав:

— У вас дивне походження, сину мій.

— Так, святий отче, — без особливого ентузіазму погодився Кевін. — Я найда.

— Ви не звичайний найда, — зауважив прелат. — Обставини вашої появи у нашому світі гідні найпильнішої уваги.

— У нашому світі ? — здивовано перепитав Кевін.

— Атож, сину мій, — незворушно кивнув монсеньйор Корун МакКонн. — Я певен, що крім цього світу існує безліч інших світів, схожих на наш і дуже відмінних. На моє переконання, стверджувати, що Господь у всій мудрості своїй безмежній створив лише один світ з неймовірної кількості можливих варіантів, значить принижувати Його велич.

— І ви гадаєте, що я з якогось іншого світу?

— Я переконаний у цьому. Побачивши вас, я зразу це відчув.

— То ви чаклун? — обережно запитав Кевін.

На лице архієпископа набігла швидка тінь.

— Я напівкровка, — стримано відповів він. — Моя мати була відьма, а батько — необдарований. Ви тут людина нова і ще почуєте цю історію… від пліткарів.

— Перепрошую, святий отче, — пробурмотів збентежений Кевін.

— Вам нічого вибачатися, сину мій. Ваша цікавість до мене така сама природна, як і моя — до вас. Мені гріх скаржитися на долю, я в жоднім разі не вважаю себе обділеним. Господь Бог у великій доброті своїй дарував мені здатність бачити й відчувати те, що недосяжне для інших, навіть для наймогутніших чаклунів.

— І це ваше чуття каже вам, що я з іншого світу? — запитав Кевін.

— З цілковитою певністю. Вчорашній день був великим днем для мене… — Архієпископ на секунду замовк. — Хай простить мене Бог, адже вчора вмер король… Однак саме вчора я вперше побачив вас і остаточно переконався, що інші світи існують насправді, а не лише в моїй уяві.

Кевін промовчав, бо не знав, що сказати. У словах прелата про множинність світів було щось щемливо-знайоме, мов тихі звуки колискової, що її в дитинстві співала йому мати — гарна темноволоса жінка з ясними карими очима. Її звали…

Що за дурниці! Як він може пам’ятати свою матір?! Він бо ж був немовлям, коли… Зненацька Кевінове серце закалатало в грудях, у скронях запульсувала кров, а голова неначе розкололася від гострого, пронизливого болю. Він мало не закричав…

Біль зник так само несподівано, як і прийшов. Кевін сторожко поглянув на архієпископа. Той дивився на нього пильно і проникливо.

— Вам ще належить збагнути себе, сину мій, — лагідно мовив він. — Колись це неодмінно станеться.

Архієпископ благословив його на прощання й пішов далі. Кевін продовжував стояти на перехресті коридорів, заглиблений у свої думки. Тієї миті, коли він відчув біль, на нього зійшло раптове осяяння, немов спалах блискавки посеред ночі. На якусь частку секунди Кевін побачив те, що ховалося від нього в непроглядній пітьмі, але все сталося надто швидко, щоб побачене закарбувалося в його пам’яті. Натомість лишилося бентежне відчуття чогось надзвичайно знайомого, що він насправді ніколи не забував, просто зараз не міг пригадати…

Врешті Кевін повернув у бічний коридор, що вів до західного крила палацу, і сходами піднявся на другий поверх, де були розташовані особисті апартаменти найзнатніших вельмож королівства, зокрема і його. Ввійшовши до свого помешкання, він проминув темний передпокій і опинився у вітальні, яку заливало примарне світло повного місяця. Двері до невеликої лоджії були розчинені, і крізь тонку фіранку проглядалася кремезна постать.

Кевін поклав руку на ефес шпаги й тихо прокрався до дверей. Чоловік, що спокійно стояв до нього спиною, був одного з ним зросту, навіть трохи вищий, і значно ширший у плечах. Його волосся кольору розплавленої міді сріблилося в місячнім сяйві.

— А, це ти, Морґане! — полегшено мовив Кевін, упізнавши незваного гостя. — Як ти ввійшов?

Морґан Ферґюсон неквапно повернувся; на його вустах грала впевнена усмішка. Очевидно, Кевінова поява не стала для нього несподіванкою.

— Я ж чаклун, і звичайні замки для мене дрібниці. Звісно, я перепрошую, що ввійшов без дозволу, просто не хотів чекати в коридорі.

— Все гаразд, — сказав Кевін. — Просто я думав, що це чужий.