Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

А ще за секунду Колін збагнув, що ця туніка — лише ілюзія, створена його власною уявою, щоб він не почувався ніяково без одягу. Насправді ж він був цілком голий!

— Мій одяг…

— Він лишився в соборі, — відповіла жінка в білому. — Так і має бути за ритуалом. Але не турбуйся. Скільки б ти не пробув тут, твій одяг не зрушить з місця, і ти повернешся в нього.

— Як це?

— Дуже просто. Ти вийдеш із Воріт тієї самої миті, коли й увійшов. Час тут дуже в’язкий.

— Де „тут“?

— У Безчасів’ї.

— А що це?

— Перехрестя світів. Місце, де знаходиться Джерело Всіх Стихій, альфа та омега всього сущого.

— А ти хто така, чарівна леді? — запитав Колін, наперед знаючи відповідь.

— Я Хазяйка Джерела. — Вона простягла йому руку. — Ходімо зі мною, Коліне Лейнстер. Часу в нас удосталь…

…І жодних чарів, щоб приховати його відсутність, накладати не довелося, позаяк тієї ж таки миті Колін повернувся в собор. Кевін і Дана встали з колін і допомогли підвестися Колінові — тепер уже коронованому королю Лоґрісу. Вони разом повернулися до пастви.

— Люди! — урочисто проголосив архієпископ. — Ось ваш король, законний правитель Лоґрісу!

— Хай живе король! — вигукнули присутні.

Церковний хор заспівав „Многа літа“. Колін, у супроводі свого почту та ґрупи прелатів, рушив до виходу із собору. За ними почала формуватися процесія.

— А знаєте, — тихо промовив Колін до Кевіна й Дани, що йшли обабіч нього, — дядько Бріан помилявся щодо Хазяйки. Вона зовсім не сувора. Навпаки, дуже мила особа. І красива, і добра… — Тут він скоса зиркнув на Дану, і на його вустах заграла ніжна усмішка. — Але ти поза конкуренцією, Дано. Ти найгарніша в усьому світі… в усіх світах.

Дана зашарілася й нишком глянула на Коліна, а відтак знову звернула свій ясний погляд на юрбу простолюду, що вітав разом з королем і свою майбутньою королеву.

А Кевін чомусь подумав про Бронвен. І ця думка викликала в нього незрозуміле хвилювання…

Ми з Юноною спустилися в ліфті у глибоке підземелля палацу й опинились у просторому приміщенні, видовбаному в скелі. Це була Зала Переходу, спеціально призначена для сполучення з іншими світами. Тут припиняли свою дію захисні чари, що наглухо блокували доступ до Тунелю в королівському палаці й усьому Сонячному Місті — столиці Царства Світла.

Уздовж стін Зали були встановлені арки, позначені як вхідні та вихідні. Вони не мали жодних чарів і призначалися лише для зручності, щоб запобігти можливим зіткненням при вході та виході з Тунелю. Під нерівною кам’яною стелею висіли невеликі білі кулі, що освітлювали приміщення. Раз по раз перед нами спалахували застережні написи: „Перевірте, чи маєте при собі вибухові речовини або радіоактивні матеріали“, „Увага! Навіть залишкова радіоактивність може призвести до катастрофічних наслідків“, „Будьте пильні! Ще раз перевірте…“ — і так далі. Ці попередження були аж ніяк не зайві. Потрапивши до Тунелю, ядра всіх нестійких елементів миттєво розпадалися, а вибухівки, хоч і були в принципі транспортабельні, детонували від найменшого струсу. Якщо вам набридло життя і ви хочете швидко й безболісно накласти на себе руки, то ввійдіть у Тунель з дрібкою очищеного урану. Стовідсотковий результат ґарантований.

Привітавшись із охоронцями Зали, ми рушили до найближчої вхідної арки. Аж це під сусідньою вихідною замерехтіла напівпрозора людська постать, що за мить набула живої плоті. Під аркою з’явилася та, кого я найменше хотів зараз бачити (після брата Александра, певна річ): моя тітка Мінерва, мамина зведена сестра. Ця гидка стара мегера псувала мені життя в дідовім Досвітньому Замку і в піднебесному Олімпі, де я проводив значно більше часу, ніж у Сонячному Місті. Принагідно зазначу, що моя завелика любов до маминої Країни Вічних Сутінків розцінювалося багатьма моїми родичами з батькового боку як прояв потенційної нелояльності до Царства Світла. Втім, зараз стосунки між двома однаково рідними мені Домами були союзницькі і навіть дружні, про що свідчила й поява тут Мінерви без повідомлення про візит.

Матеріалізувавшись, тітонька зробила крок у нашому напрямку, приязно всміхнулася моїй матері, а мене нагородила однією з найбридкіших своїх посмішок.

— Юноно, Артуре! Ви вже йдете?

— Так, сестро, — відповіла мати. — Маємо зустрітися зі Стражем Хаосу.- Атож, чула про це. — Знову бридка посмішка, адресована мені. — Сподіваюся, Нечистий не забере до себе Артура. В усякому разі, не так швидко.