Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я зрозумів натяк і кинув на Мінерву стривожений погляд. А ясні мамині очі потьмяніли. Коли йшлося про її дітей, Юнона не сприймала гумору — тим більше такого чорного, як у тітки Мінерви.

— Припини, сестро! Твої жарти огидні й зовсім не дотепні, а ти поводишся як зіпсута дитина. Боюся, час не має влади над твоєю паскудною вдачею.

— Даруй, — сказала Мінерва. — Я нікого не хотіла образити. Це все мій задовгий язик.

— Можу вкоротити, — озвався я, сформувавши перед собою образ розпечених кліщів.

Тітонька відсахнулася, коли кліщі потяглися до неї, й захихотіла — так само бридко, як перед тим посміхалася. А я пошкодував, що не можу насправді вкоротити їй язика. Хоч там як, а вона моя рідня. Проте рано чи пізно хтось таки прикандичить Мінерву — і я перший проголосую за його виправдання.

— Ну, годі вже, — сказала Юнона, беручи мене за лікоть. — Перепрошую, сестро, але ми не маємо часу на балачки. Заходь іншим разом.

— І краще тоді, — додав я, — коли мене тут не буде.

Мінерва ображено набурмосилась і подалася до ліфтів. Пішла, мабуть, до іншої моєї тітки, Іґрейни, зведеної сестри мого батька, яка посідала почесне третє місце у списку моїх нанеулюбленіших родичів. Вони з Мінервою були одна одної варті, а коли збиралися удвох, то перетворювалися на справжнісіньке стихійне лихо — десь так одинадцять з половиною балів за шкалою Ріхтера. До повних дванадцяти вони не добирали лише через брак у обох розуму.

Юнона провела сестру довгим поглядом, потім повернулася до мене:

— Не ображайся на неї. Важко їй бути старою дівою.

— Ще б пак! — пирхнув я. — Спробуй знайти їй чоловіка, що терпів би її гадючий характер.

За словами родичів, упродовж останніх двохсот років Мінерва вже з десяток разів повідомляла про свої заручини, але до весілля так і не доходило. Всі її наречені вчасно прозрівали й тікали від неї світ за очі. І, по-моєму, правильно робили. Я не побажав би такої долі навіть найлютішому ворогові…

Ми ввійшли під арку, і Юнона відкрила Тунель. Нас огорнув густий фіолетовий туман, підлога під нами зникла. Коли настала невагомість, мене трохи замлоїло (от чорт, забув пообідати!), проте я не був новачком і швидко подолав нудоту. Потім відчув поштовх у спину, і нас понесло уздовж Меридіана до нижнього полюса існування — до Хаосу.

Навколо з калейдоскопічною швидкістю мінилися картини різних світів. Сліпучо-біле сонце Царства Світла набуло золотавого відтінку, квітучі сади, величні вежі та куполи Сонячного Міста, промайнувши на мить, зникли, поступившись диким тропічним джунглям… Сонце порожевіло, а над заростями ніби прокотився вогненний смерч, знищивши все на своєму шляху, і залишилася тільки випалена й потріскана земля… Рожевий відтінок світила змінився червоним, землю вкрила кілометрова товща води… Сонце ще дужче почервоніло й загрозливо збільшилося в розмірах, а океан відступив, оголюючи піщану рівнину…

Ми вже полишили Екваторіальний Пояс, єдине місце у Всесвіті, де існують усі умови для виникнення та розвитку нормального повноцінного життя. Близькість до Світових Полюсів, Порядку та Хаосу, породжує дисбаланс буття, який убиває все живе, за винятком нас, Володарів Екватора — чаклунів та відьом, здатних керувати глибинними силами природи.

Тим часом сонце продовжувало збільшуватися, набуваючи лиховісного кривавого відтінку, і незабаром захопило добру чверть блідо-сірого неба. Навколо нас простиралася безкрайня жовтогаряча пустеля, кволий вітерець з усіх своїх крихітних сил здіймав у розріджене повітря невеликі хмаринки піску. Подекуди виднілися гладкі, відшліфовані мільярдами років скелясті виступи. Це був ненаселений і нічийний світ із ґрупи Полярних світів Хаосу; світ, близький до тієї незримої межі, за якою починалася теплова смерть Всесвіту…

— Тримайся! — гукнула Юнона, і нас знову огорнула фіолетова імла.

Мене смикнуло, труснуло, потім закрутило з запаморочливою швидкістю, до горла знову підкотилася нудота, а на довершення до всього щось штурхонуло мене в сонячне сплетіння, і я мало не скрутився в баранячий ріг… Нехай мама не ображається, але її манера подорожувати Тунелем залишає бажати кращого. Я ще ніколи не перетинав Грань Хаосу, однак був певен, що зміг би уникнути такого соматичного струсу.

Ми пронеслися крізь вогненний вир і пірнули у простір, що заперечував усі евклідові уявлення про перспективу. Світ нелінійних і непостійних у часі законів, світ парадоксів, абсурду та божевілля, світ параноїдальної геометрії та шизофренічної лоґіки…