Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Ви кликали мене, государю?

— Так, Коліне, — кволо, але розбірливо, мовив король. — Скоро я помру. На жаль моєї Сили бракує, щоб зцілитися. Тож відтепер корона належить тобі… Ти вже знаєш, що я змінив заповіт?

— Знаю, дядьку.

— Мені невідомо, чи причетний твій брат Емріс до цього злочину, але в будь-якому разі він надто дурний, марнославний та дріб’язковий, щоб стати гарним королем. До того ж він слабкий чаклун, і я сумніваюся, що він зміг би опанувати Споконвічну Силу.

— Боюся, що так, государю, — сказав Колін.

— Проте, — вів далі король, трохи підвищивши голос, — Емріс ще залишається старшим після мене в сім’ї. Щоб позбавити його підстав оскаржувати моє рішення, спираючи на своє право першості, я привселюдно оголошую про всиновлення принца Коліна Лейнстера, молодшого сина мого покійного брата Урієна. І після моєї смерті принц цей, мій названий син і наступник престолу, стане королем Лоґрісу у повній відповідності до законів та звичаїв наших предків. Така моя королівська воля.

Усі присутні схилили голови на знак поваги до останньої волі вмирущого короля.

— Я виправдаю вашу довіру, батьку, — сказав Колін.

— Я цього певен, сину мій. І дуже прошу тебе: не зволікай, зараз не час для церемоній. Моя смерть стане для ґотійського короля сиґналом до початку війни. Можливо, не залишаться осторонь і ґаллійські князі. На щастя, наша перевага на морі безперечна, отже, з Атлантидою клопоту не буде… Слухай уважно, Коліне. Завтра мене поховають, а вже за два дні ти маєш коронуватися й опанувати Силу… архієпископ знає, що треба робити, й допоможе тобі… І негайно збирай війська — війна з Ґотландом неминуча, а з Ґаллісом дуже ймовірна.

— Добре, батьку. Я вчиню, як ви кажете.

— І ще… щодо Сили… Коли ти пройдеш у Ворота, Хазяйка дозволить тобі лише зачерпнути з Джерела трохи Води Життя. Задовольнися цим… Не намагайся порушити її заборону й зануритися в Джерело, подолай цю спокусу. Не конфліктуй з Хазяйкою, вона… дуже сувора… Зачекай до кращих часів, коли запанує мир і вороги будуть упокорені, а в тебе з’явиться син-спадкоємець… він виросте, стане дорослим, набереться досвіду… лише тоді ти зможеш ризикнути собою, не поставивши під загрозу безпеку держави… Це не порада, це наказ, моя тобі остання воля. Заради твого ж добра, заради добра всієї країни…

— Я розумію.

По тому король знову знепритомнів і вже не повертався до тями. А за чверть години лікар констатував смерть. Лише тоді Дейдра тихо заплакала. Її тітка Аліса голосно заридала.

Монсеньйор Корун МакКон, архієпископ Авалонський, прочитав заупокійну молитву, яку підхопила й решта присутніх. Коли молебень скінчився, він зняв із шиї вмерлого короля золотий ланцюжок з червоним чаклунським каменем і повернувся до Коліна.

— Візьміть цей Знак Сили, государю, — сказав духовний владика Лоґрісу новому владиці світському. — Тепер він ваш. Ви маєте налаштуватися на нього так само, як на свій Вогнезор.

Колін мовчки нахилив голову, дозволяючи архієпископові надягти йому на шию ланцюг. Відтак поглядом попрощався з присутніми і в супроводі трьох своїх друзів рушив до виходу. Минаючи Кевіна, він торкнувся його плеча.

— Ти теж, МакШоне.

У коридорі їм стрівся невисокий темноволосий товстун років тридцяти з добродушним круглим обличчям, жвавими чорними очима і ніжним дівочим рум’янцем на пухлих щоках. Він низько схилився перед Коліном:

— Ваша величносте, я сумую разом з вами.

Колін пройшов повз товстуна, навіть не глянувши на нього. А Кевін пошепки запитав у Ферґюсона:

— Хто цей нахаба?

— Бран Еріксон, барон Говел, — відповів Морґан. — Чув про такого?

Кевін мало не спіткнувся від несподіванки. Він не йняв віри своїм очам. Невже цей рожевощокий товстун, ця жалюгідна пародія на чоловіка, і є той грізний чаклун, божевільний маніяк-убивця?…

— Скажений барон? — для певності уточнив Кевін.

— Атож. Надзвичайно небезпечна людина… — Морґан скоса зиркнув на нього своїм котячим оком і додав: — Особливо для тебе, Кевіне МакШон.

Проминувши анфіладу кімнат, вони опинились у просторому кабінеті, дві глухі стіни якого були під саму стелю заставлені полицями з книжками. Посеред кімнати стояв величезний дубовий стіл з численними шухлядами, а за широким шкіряним кріслом висів між двома вікнами портрет Дейдри в повен зріст. Вона була одягнена в чарівну сукню кольору морської хвилі, тримала в руках букет волошок і лагідно всміхалася.