Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Що йому треба? — запитав я.

— Він цього не повідомив. Але в своєму запрошенні зазначив, що справа нагальна.

— Мабуть, це пов’язане з відновленням Дому Ареса, — припустив я, згадавши про майбутнє коронування нового короля Марса.

— Навряд, — сказала Юнона. — Принц Валерій приймає всі пункти Угоди, і у Ворога не може бути жодних претензій.

Дім Ареса, Заступника Марсіанських світів, був зруйнований під час останнього Раґнароку — великої битви світових стихій, що завершилася майже вісімдесят років тому за відліком Основного потоку. У тій битві Доми, що стали на бік Порядку та Рівноваги, здобули перемогу; Доми, що підтримували Хаос, були знищені, їхні імена прокляті, а пам’ять про них приречена на забуття. Дім Ареса не належав до останніх, його члени, діти Марса, воювали проти Хаосу, тож ніщо не заважало його відродженню.

— То, може, це пастка? — висловив я ще одне припущення.

Юнона похитала головою:

— Виключено. Зараз не в інтересах Хаосу порушувати Угоду. Гадаю, через те Ворог обрав саме мене — аби показати, що в його запрошенні немає ніякого підступу.

Трохи подумавши, я згідно кивнув. У цьому був певний сенс. Останнім часом у батьковій голові бродили дуже небезпечні ідеї про те, що з цілковитою перемогою Порядку настане ера загального благоденства та процвітання, і лише тверда позиція прибічників Рівноваги на чолі з маминим Домом Сутінків утримувала його від поновлення війни з Хаосом. Та якщо Ворог улаштує Юноні якусь пастку, мій дід, король Янус, володар Сутінкових світів, не стане заважати батькові, ба навіть буде змушений виступити разом з ним, щоб помститися за дочку.

— А що думає про це батько? — поцікавився я.

— Те, що й завжди. На його переконання, зі Стражем Хаосу можна розмовляти лише з позиції сили. Але він поважає моє рішення. Глави інших Домів теж погодилися визнати мене своїм повноважним представником. — Юнона запитливо глянула на мене. — То ти зі мною?

— Певна річ, мамо. Зараз лише перевдягнуся.

З цими словами я притяг до себе Формотворчі і пропустив їх через синій камінь, Небесний Сапфір, вправлений у перстень на середньому пальці моєї лівої руки. Сапфір був маґічним артефактом і мав багато різних функцій, зокрема пом’якшував контакт із Формотворчими, що дозволяло тонше маніпулювати ними. А це було зовсім не зайве в королівському палаці, де аж кишіло чарами та різноманітним захистом від них.

Я проклав до своїх покоїв мікро-тунель і переправив звідти розшиту золотом мантію під колір маминої туніки, темно-синій берет зі строкатим пером, чорні замшеві черевики, а також мою шпагу Ескалібур. Колись вона була мечем, що звався Калібурн і належав моєму прадідові по батьківській лінії та моєму тезці, королю Артуру. Його син, мій дід Амброзій, перекував Калібурн з меча на шпагу і трохи змінив її ім’я. А мій батько, король Утер, виготовив для себе значно досконаліший клинок, загартований у Горнилі Порядку, і віддав Ескалібур своєму старшому синові Амадісу, наступникові престолу. Проте мій зведений брат Амадіс, єдиний син Утера від першого шлюбу, не полюбляв зброї й ніколи не носив її, отож, коли я підріс, він радо поступився мені шпагою нашого легендарного предка.

— Ось так, — самовдоволено мовив я, присівши на стільця й заходившись узувати черевики замість кросівок.

— Дивовижно! — сказала Юнона; у її голосі вчувалася цілком природна для матері гордість за сина. — Ти навіть не потривожив сиґналізацію. Таки не даремно про тебе кажуть, що ти молодий та ранній.

Я густо зашарівся:

— Ти безбожно лестиш мені, мамо. Я зміг перехитрити сиґналізацію лише тому, що разом з батьком та Амадісом встановлював захист і знаю всі його слабкі місця. Якось я намагався створити мікро-тунель у Досвітньому Замку, але зазнав фіаско. Та ще й зчинився страшенний ґвалт.

— Дід дуже розсердився?

— Ні, лише трохи поганив мене задля проформи. Ти ж знаєш, він не може сердитись на мене. — Я причепив до пояса шпагу й надягнув мантію та берет. — Ну от, я вже готовий.

Юнона нахилила мою голову й поцілувала мене в чоло.

— Для матері всі діти дорогі, — промовила вона. — Та для мене ти завжди був дорожчий за інших… Хоча дарма я це сказала.

— Я й так це знаю, мамо, — відповів я.

Король Бріан умирав. Зрадницька рука завдала йому смертельного удару саме тоді, коли він чекав на прибуття в палац своєї дочки, що поверталася додому після тривалої відсутності. Убивця належав до охоронців короля, яких добирали особливо ретельно і в чиїй відданості ніхто не сумнівався. Перш ніж учинити царевбивство, зрадник випив отруту й незабаром умер, тому замовники цього злочину залишилися невідомі.