Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Дейдра ніяково потупилася:

— Я ніколи не відмовлялась від своєї відповідальності. Я ніколи не прощу собі цього… Але ж і у вас з батьком рильце в пуху. Раз ти заговорив про справедливість, то мусиш визнати, що ви обоє використовували Еріксона, аби вплинути на мене. Та й досі використовуєте — щоб я, бува, знову не загуляла.

Колін зітхнув:

— Це вже в минулому, кузино. За свого Кевіна не хвилюйся, ми не дозволимо баронові скривдити його. І не лише тому, що він урятував тебе. Я бачу, що він не просто твоє чергове скороминуще захоплення. З ним у тебе серйозно, правда ж? І тобі начхати, що він виявився чаклуном.

— Так, начхати, — відповіла Дейдра, підвівши на Коліна рішучий погляд. — Бо я справді кохаю його. І не хочу втратити.

Колін знову зітхнув:

— Гаразд. Коли ми повернемося до Авалона, я викличу Еріксона на чаклунський поєдинок… — Він підвівся й позіхнув. — Тепер, з твого дозволу, піду до себе і трохи відпочину. Твій Кевін навдивовижу міцний горішок. Дуже важко було ритися в його голові.

Біля самих дверей Дейдра зупинила його:

— То ти точно нічого не довідався про Кевінове походження?

— Анічогісінько, — байдуже відповів Колін і вийшов з каюти.

Щойно він зачинив за собою двері, як Кевін поворухнувся, розплющив очі й сонно подивився на Дейдру.

— Вже все? Скінчилося? — Він підвів голову й роззирнувся. — А де Колін?

— Пішов відпочивати. Сказав, що з тобою все гаразд. Ніщо не перешкоджатиме пробудженню твого Дару.

— От і добре.

Кевін сів поруч з Дейдрою й обійняв її за плечі.

— Любий, — нерішуче промовила Дейдра. — Ти мусиш пообіцяти мені одну річ.

— Яку?

— Що б не сталося з тобою в майбутньому, ти залишишся таким же милим і гарним хлопцем, як зараз.

— Я завжди буду самим собою, Дейдро. Це я обіцяю твердо. — Він пильніше придивився до неї. — У тебе якийсь дивний вигляд. Ти чимось схвильована. Що сталося?

Вона схилила голову до його плеча.

— Я втомилася від самотності, Кевіне. Дуже втомилася. Почуваю себе чужою в своїй сім’ї. Мені це нестерпно. Я хочу мати власну сім’ю, хочу дітей… і щоб їхнім батьком був ти.

— Правда? — із завмиранням серця перепитав Кевін. — Це серйозно?

— Такими речами я не жартую.

— А твій батько…

— Якщо я наполягатиму, він погодиться. Зрештою, ти чаклун, ти син Шона Мейґі, ти герцоґ Лохланський.

— Насамперед, я чужинець, найда.

— Це дрібниці. Поза сумнівом, ти знатного роду, може, навіть королівської крові. Взяти хоча б твою шпагу. Колін просто в захваті від неї. Каже, що нічого схожого досі не зустрічав… Ти чув легенду про Калібурн?

— Про меч короля Артура? — Зненацька Кевіна охопило сильне хвилювання, а в його голові чомусь завертілося слово „Ескалібур“. — Звичайно, чув.

— Знаєш, я часто думаю: як поставився б Артур до того, що тепер у його країні господарюють скотти? Мабуть, розлютився б і почав відроджувати старі порядки? Чи залишив би все як є?

Кевін знизав плечима:

— Важко сказати. За дев’ять сторіч багато змінилося, і минулого вже не повернеш. Навіть якби король Артур повстав з мертвих…

— Але ж за легендою він не вмер, — заперечила Дейдра, дивлячись на Кевіна сяючими очима. — Якщо вірити давнім переказам, Артур десь спить міцним сном. Та врешті він прокинеться і прийде до нас… Байдуже, в якій подобі.

Біля цих дверей я з усмішкою зупинився. Усміхнувся я мимоволі, під впливом позитивних емоцій двох дуже симпатичних мені дітлахів, але зупинився зовсім не для того, щоб насолоджуватися цим приємним відчуттям. Хоча, треба сказати, така спокуса була.

Позитивні емоції вирували по той бік щільно зачинених дверей, і те, що я сприймав їх, свідчило про неполадки в системі захисту королівського палацу. Притягши до себе Формотворчі, я загострив своє зорове сприйняття (інакше кажучи, викликав чаклунський зір) і швидко обстежив двері. Причиною витоку емоцій була звичайнісінька пробоїна в захисних чарах — така незначна, що в контрольному центрі служби безпеки її навіть не помітили. Це траплялося вже не вперше, і в думках я знову дорікнув батькові за консерватизм, з яким той відкинув мою пропозицію встановити комп’ютер для ефективнішого контролю захисних чарів. Мій батько, король Утер, був дуже старомодною людиною.

Пробоїна була зовсім свіжа. Її краї ще випромінювали залишкову енергію від недавнього ментального удару, що влучив у двері рикошетом. Характерні ознаки ушкодження тканини чарів дозволили мені встановити ступінь провини кожного з двох малих шибеників — первісний удар належав Брендонові, а зрикошетив він від Бренди.