Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— А як ти думаєш, — обережно запитав Кевін, відчуваючи зрадливий холод у грудях, — мене він теж спробує вбити?

Колін проникливо подивився йому в очі:

— То ти вже шкодуєш, що зв’язався з Дейдрою?

Кевін потупився. Невже це правда? Невже, якби він знав про це раніше, то відмовився б від свого кохання, від Дейдриних обіймів та поцілунків, від її ніжності й теплоти, від тієї болісної насолоди, від тієї радісної муки, що відчував з нею?…

— Ні! — з величезним полегшенням мовив Кевін. — Я ні про що не шкодую. Якби я міг прожити ці три тижні знову, я прожив би їх так само.

У Коліновім погляді з’явилася повага.

— Я вже казав, що ти хоробра людина, і знову кажу це. — Він долив у келихи решту віскі з пляшки. — Ти мені подобаєшся. Вип’ємо за тебе й Дейдру.

Вони випили.

— А що ж король? — запитав Кевін. — Невже він терпить це неподобство?

— Ще й як терпить. Такий стан речей його цілком влаштовує. Скажений барон відлякує від Дейдри чоловіків, і королю це на руку. Тому він і заплющує очі на витівки Еріксона. Тільки не подумай, що дядько Бріан жорстокий і несправедливий. Просто Дейдрині гульки вже дістали його до живого… як, власне, й мене. Розумієш, до шістнадцяти років вона була досить стримана, навіть інфантильна дівчина, більше книжками розумними цікавилася — але після материної смерті її наче підмінили. Так загуляла, що й чортам, мабуть, гидко стало. І король нічого вдіяти не міг. Що б він не робив, усе було марно. Лише Еріксон зі своєю божевільною манією спромігся вгамувати Дейдру. Завдяки йому вона взялася за розум і останнім часом поводиться як личить принцесі.

— То ти схвалюєш його?! — вражено вигукнув Кевін.

— Аж ніяк. Я вважаю, що за Еріксоном вже давно шибениця плаче. Дядько Бріан такої самої думки. Він не покриває барона, просто ставиться до справи суто формально. Всі дуелі були чесні — це засвідчили й секунданти, й офіційні спостерігачі; отож із юридичного погляду Еріксон не вчинив злочину. Але з тобою цей номер не вигорить. Як не як, а король твій боржник. Та й я вдячний тобі за Дейдрин порятунок — а моя вдячність дечого варта. Ми не дозволимо баронові вбити тебе.

Кевін зашарівся:

— Ну, власне… Власне, я й сам не дозволю йому вбити мене. Хай Еріксон вправний дуелянт, але я теж гарно фехтую. Особливо своєю шпагою.

Колін знову взяв до рук шпагу й на кілька сантиметрів видобув її з піхв.

— Авжеж, — погодився він. — З таким клинком гріх не перемогти. Навіть самого Скаженого барона.

…Кромішню пітьму в глибинах свідомості розірвав спалах світла. Коліна закрутило у вирі чужих емоцій. Його воля зустрілася з чужою волею — твердою, незламною. Ще один спалах, удар!…

„ХТО ТИ?“ пролунали грізні думки. „ЩО ТОБІ ТРЕБА?“

„Все гаразд, Кевіне, не панікуй. Це я, Колін.“

„Який ще Колін? Серед моїх знайомих немає жодного Коліна… І я не бачу тебе.“

„Ти під гіпнозом. Ми розмовляємо подумки.“

„Зрозуміло… А чому ти назвав мене Кевіном?“

„Хіба це не твоє ім’я?“

„Не думаю. Здається, мене звати Артур… Точно! Я Артур Пендраґон. Син короля Утера.“

„Милостивий боже! Ти — король Артур?!“

„Не король. І навіть не наступник трону. У мене є старші брати… Ага, розумію. Ти вирішив, що я інший Артур. Але той Артур давно помер. Я його правнук. У короля Артура був син Амброзій, у Амброзія — син Утер, і от цей Утер — мій батько. Я син Утера, короля Світла, і Юнони, принцеси з Дому Сутінків. А ти хто такий?“

„Колін Лейнстер з Авалона, син принца Урієна, небіж короля Бріана Другого.“

„Ти сказав: Авалон?“

„Так. Авалон, столиця Лоґрісу.“

„Але ж це батьківщина мого предка!… Якщо це Істинний Авалон.“

„Він істинний, не сумнівайся.“

„Хтозна. Для нас Істинний Авалон — це батьківщина справжнього короля Артура.“

„А хіба були несправжні королі Артури?“ здивувався Колін.

„Скільки завгодно. Так звані резонансні двійники… А коли у вас царював Артур?“

„Дев’ять сторіч тому.“

„Він був простим смертним?“

„Маєш на увазі, необдарованим?“ уточнив Колін. „Ні, він був могутнім чаклуном.“

„Дуже могутнім?“

„Надзвичайно могутнім. Він був останній, хто по-справжньому володів Споконвічною Силою.“

„Споконвічною Силою, кажеш? Цікаво… Схоже, я знайшов той світ, який шукали задовго до мене… Але як я потрапив сюди? Не можу згадати… Стоп! Щось таке згадую… Я реґресував до немовляти. Це мій останній спогад, а потім — порожнеча.“

„І як це сталося?“