Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Тебе колись зґвалтували? — співчутливо запитав він.

— Гірше, — відповіла я, здригнувшись. — Набагато гірше… Тільки нічого не питай.

— Не питатиму… А в тебе давно не було чоловіків?

— Майже тринадцять років за моїм особистим часом.

Морґан аж присвиснув:

— Матінко божа! Я б давно повісився.

— Іноді виникало таке бажання, — сказала я. — Та тепер усе гаразд. Я вилікувалася.

Ми замовкли, насолоджуючись присутністю один одного. Я почувала себе найщасливішою жінкою в світі, але десь у глибині моєї істоти зрів страх, що це лише ілюзія, гарний сон, який не може тривати вічно. Колись я прокинуся — і повернеться колишній кошмар…

Звичайно, то були дурниці. Я усвідомлювала, що не сплю і не марю, а проте, щоб остаточно переконатися в цьому, зв’язалася з Артуром.

„Привіт, сестричко,“ він одразу впізнав мої позивні. „Як наші ’качки’?“

„Вже розлетілися,“ відповіла я. „Диверсанти готові до підривної діяльності. А як там у вас?“

„Свято триває. Бенкет якраз у розпалі.“

„Бика зжерли?“

„Давно. А обгризені кістки миттю розтягли на сувеніри.“

„А як Брендон?“

„Він просто чудовий. Тримається так, наче все життя сидів на троні Світла. Гм… Не знаю, що на нього найшло, але час від часу він кидає на Бронвен такі ласі погляди, немов хоче її з’їсти.“

„Навіть так!“ Я насилу притлумила істеричний сміх. Моє збудження таки передалося братові — але в якій формі! О, нескінченносте, ти прекрасна! Я славлю тебе… „До речі, Артуре. Вгадай, де я зараз?“

„Де ж іще? Певно ж у ліжку з Морґаном.“

„Чорт! Як ти здогадався?“ вразилася я.

Після спалаху щирого подиву на іншому кінці лінії запанувала мовчанка. Лише за кілька секунд Артур відновив нормальну інтенсивність зв’язку і недовірливо запитав:

„Сестричко, ти не жартуєш?“

„Але ж ти сам…“

„Провалитись мені в царство Аїда! Це ж був просто п’яний дотеп… Як ти почуваєшся?“

„Як наречена в першу шлюбну ніч. Єдине мене хвилювало, чи не позначилося це на Брендоні.“

„Не бійся, не позначилося… Але ж, Брендо! Морґан гарний хлопець, проте дуже небезпечний тип. Якщо він…“

„Годі, Артуре,“ перебила я його. „Я вже доросла дівчина і сама дам собі раду. Продовжуй веселитися, а завтра, коли протверезієш…“

„Завтра я повертаюся, і якщо…“

„Тим більше,“ сказала я, вже шкодуючи, що завела цю розмову; схоже, Артур здорово набрався. „Завтра й побалакаємо. Бувай, братику.“ І я перервала зв’язок.

Хвилин за п’ять Морґан сказав:

— Щойно зі мною розмовляв Артур. Був дуже милий і делікатний. Пообіцяв відірвати мені голову, якщо я скривджу тебе.

— Він п’яний.

— Я це відчув. Але in vino veritas — він майже прямим текстом заявив, що я останній з-поміж його знайомих, з ким він волів би бачити тебе. До речі, а чому ти вибрала мене?

— Сама не знаю. Мабуть, тому що інший на твоєму місці діяв би не так рішуче. А мені прелюдії були ні до чого.

Морґан зітхнув:

— Дякую за відвертість.

— І ще, — квапливо додала я, — ми з тобою добрі друзі.

— Тільки не кажи, що це в нас уперше і востаннє.

— Цього я не кажу. Зараз я тебе дуже потребую.

— А потім?

— Тоді й видно буде. Може, народжу дитину. — На думку про те, що тепер можу стати матір’ю, я мало не заревіла. — Обов’язково народжу.

— Від мене? — запитав Морґан.

— Може, й від тебе. Як вийде.

— А навіщо покладатися на випадок. Я тут на дозвіллі склав кілька заклять…

— Я знаю їх кілька десятків, але не збираюся вдаватись до них. Нехай усе станеться саме собою. Нехай буде сюрпризом. Приємним… — З цими словами я солодко позіхнула. — Давай спати, Морґане. Я втомилася.

Уже засинаючи, я почула, як він ласкаво називає мене кішечкою, ще встигла подумати, що ми з ним два чоботи пара — кіт і кішка, а потім сон остаточно здолав мене. Уперше за багато років я спала в обіймах чоловіка, і вперше за все життя — без кошмарів, спокійно і безтурботно…

Коли я прокинулася, Морґана поруч не було, а на подушці лежала записка, у якій він повідомляв, що подався зустрічати високих гостей — сьогодні в Порт-Ніор мало прибути судно з ірландськими чаклунами та відьмами. Це була перша така численна й поважна ґрупа гостей зі Старого Світу. Король Ірландії, зачувши про Причастя, не став гаяти часу на дипломатичні перемовини, а разом з родичами та придворними стрибнув на корабель і відплив до Лоґрісу. Така гідна подиву оперативність могла б ускладнити нам життя — але, на щастя, Артур дійшов висновку, що його подальше перебування в Екваторі не конче необхідне, і вирішив повернутися одразу після Брендонового коронування.