Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я збільшив інтенсивність Образа й загорнув сімох дітей Одіна в силовий кокон. Вони ще не встигли усвідомити, що відбувається, як я дав потужний імпульс у нескінченність і миттєво переправив їх до Бренди. Хол будинку спорожнів, ми залишилися втрьох — я, Діоніс і темноволосий хлопець на ім’я Джона, той самий, з яким я познайомився, коли він залишав Дім Світла.

„Нормально, Артуре,“ повідомила сестра. „Вони в мене. Цілі й неушкоджені. І, звичайно, трохи налякані.“

„Отже, прощаймося?“

„Ні, стривай. Я про Брендона та Бронвен…“

„Щойно вони одружилися. Бронвен тепер королева.“

„Я все думала про це, і… Словом, ти не в курсі, між ними вже щось було?““Як так?“ здивувався я. „Ти ж маєш знати…“

„То було?“

„Так.“

„ГОСПОДИ БОЖЕ МІЙ!…“ Думки Бренди, завжди такої стриманої і врівноваженої дівчинки, раптом стали плутаними, неконтрольованими. Таку суміш радісного переляку, надії й полегшення, мабуть, відчуває засуджена до страти людина, коли її зачитують акт про помилування… А наступної миті, так і не попрощавшись, сестра перервала зв’язок.

Кілька секунд я стояв посеред холу, оговтуючись від емоційного шоку, який мимоволі завдала мені Бренда. На щастя, шок був легкий і ніяких неприємних відчуттів не викликав.

— Все гаразд? — запитав Діоніс.

— Авжеж, — відповів я, сівши у крісло. — Одну справу зробили.

— Тоді я піду. Кінцівка церемонії обіцяє бути вражаючою. — Він кинув швидкий погляд на Джону, що скромно стояв попід стіною, й додав: — Мою думку ти знаєш. Отож сам вирішуй, на свій страх і ризик.

З цими словами Діоніс відкрив вхід у Тунель і щез. Як то кажуть, умив руки.

Я жестом запропонував Джоні сідати і якийсь час мовчки дивився на нього. Нарешті заговорив:

— Амадіс переказав мені твоє прохання. І рекомендував узяти тебе в мою команду. Він дуже високої думки про тебе.

— Так, — сказав Джона. Це було не питання, не твердження, а просто констатація факту.

— Взагалі я схильний довіряти Амадісовим судженням про людей — за винятком тих випадків, коли йдеться про гарненьких жінок. Тому поставився до його рекомендації серйозно.

— Так, — знову сказав Джона.

— Бачу, ти небагатослівний.

— Навпаки, — заперечив він. — Боюсь, я надто говіркий. Мені треба було взагалі мовчати, поки ви ні про що не питали.

— Гм… добре. Діоніс розповів, що ти попередив його про спроби Рахілі підіслати в мою команду шпигунів. Чому ти це зробив?

Джона з гіркотою посміхнувся:

— Мої співвітчизники сказали б, що з пристрасті до зрадництва.

— Мене не цікавить, що сказали б твої співвітчизники. Я хочу знати про твої справжні мотиви.

— Якщо серйозно, — відповів він, — то я вважаю, що ніхто не має права втручатися в будівництво нового Дому. На моє переконання, це аморально й неетично. Крім того, я не сумнівався, що шпигуни будуть викриті й без мене. Але тоді ви могли б розцінити приватну ініціативу Рахілі як цілеспрямовану політику всього Ізраїлю.

— Зрозуміло, — сказав я. — Між іншим, Діоніс вважає тебе досить порядним, але занадто честолюбним.

— Може, й так, — не став заперечувати Джона.

— Він думає, — вів далі я, — що ти не задовольнишся роллю рядового члена Дому і претендуватимеш на більше.

— Це правда. Кожен прагне посісти те місце, яке він заслуговує.

— Ти дуже відвертий, — зауважив я.

— Краще бути відвертим, ніж лукавим.

— Раз так, то скажи відверто, чим ще, крім порядності, ти керувався, виступаючи проти політики Рахілі? Адже це коштувало тобі місця королівського радника.

— Зате я здобув прихильність Амадіса, а багато дітей Світла поступово перестали бачити в мені чужинця. Що ж до політичного курсу Рахілі, то він від початку був приречений. Я передбачав той день, коли Амадіс помириться з Брендоном, і тоді моя лояльність буде… вірніше, була б зарахована. Але загибель Рахілі перекреслила мої плани. Я не міг залишатися в Домі, який воюватиме з моїм народом.

— А чому ти взагалі прийняв підданство Дому Світла?

— По-перше, так учинила Рахіль. А по-друге, і це, мабуть, головне, в Ізраїлі мені однак нічого не світило. Формально я належу до королівської родини, та разом з тим я байстрюк і напівкровка. Дитинство та юність я провів у світі простих смертних, навіть не підозрюючи про своє походження. Ви, певно, звернули увагу на мій акцент.

— Англійський, — сказав я. — Ні, американський.

— Я був громадянином США на Землі Без Арафата, — підтвердив мій здогад Джона. — І я покривлю душею, коли скажу, що дуже прив’язано до Землі Обітованої.