Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Ти не зміг прижитися в Домі Ізраїлевім?

— На жаль, ні. Був би я просто байстрюком і напівкровкою, ніяких проблем з моєю асиміляцією не виникло б. Але, собі на біду, я син Ісаї бен Ґура і вже одним цим фактом нажив собі багато ворогів серед найближчих родичів. Якби я знав, що все так станеться, то приховав би своє походження.

Я зітхнув:

— Якби ми вміли передбачати майбутнє, то були б не людьми, а богами… — Я замовк і глянув на годинник. Церемонія в Головному храмі Мітри наближалося до завершення, а її кінцівка й справді обіцяла бути ефектною. Звісно, всі ті „чудеса“, що їх творив Амадіс, були звичайнісінькими чарами, але мене завжди вражали його майстерність, вишуканість і артистизм у чаклунському мистецтві. — Добре, мені час іти. А ти маєш день на збори. Якщо не передумаєш, чекай мене завтра у Країні Сутінків. Ми відбуваємо відразу після зустрічі з царем Давидом.

— Ви вестимете перемовини? — поцікавився Джона.

— Їх вестиме Брендон, король Світла. А моя участь обмежиться роллю спостерігача. — Я встав з крісла. — Отож не спізнюйся.

— Не спізнюся, — пообіцяв Джона. — І не передумаю. Я зараз же подамся в Сутінки і проведу свій останній день в Екваторі, насолоджуючись красою Олімпу.

А я повернувся в Сонячне Місто, де став свідком „чудес“ в Амадісовім виконанні, після чого розпочався святковий бенкет з нагоди коронування. Безтурботно поглинаючи священну печеню з жертовного бика, я навіть не підозрював, що саме в цей час Джона готує мені велику свиню. При оцінці людей я занадто покладався на свою інтуїцію, за що мене частенько критикував Діоніс, пророкуючи, що колись я про це пошкодую. На жаль, так і сталося. У найневдаліший момент інтуїція мене зрадила.

З усіма попередніми ґрупами „підсадних качок“ я проводила по кілька годин — докладно інструктувала їх, знайомила з місцевою геоґрафією та історією, відповідала на всі запитання. Але цього разу мене вистачило заледве на годину, після чого я передала новачків під опіку двох інших найманців, що вже понад тиждень самостійно вивчали цей світ, а сама мерщій повернулася в Авалон.

Опинившись у своїй „ніші“, я виявила, що мене морозить, а ноги підкошуються. Швиденько прилягла на канапу, загорнулася в ковдру й закурила. Нікотин подіяв на мої нерви заспокійливо, і поступово сумбур, що панував у моїй голові, поступився місцем хоч і плутаним, та все ж зв’язним думкам. Нарешті я змогла не лише думати, а й розмірковувати, аналізувати, робити висновки.

Сказати, що Артур приголомшив мене, це ще не сказати нічого. Під час нашої вчорашньої розмови я була заскочена зненацька самим фактом, що Брендон та Бронвен збираються одружитися, мені навіть на думку не спало розпитати подробиці. А згодом, мене почало трясти від страху, що будь-якої миті віддалена братова присутність стане відчутнішою, потім мене закрутить у вирі його емоцій, його пристрасть стане моєю пристрастю, а його тіло — продовженням мого…

Як тепер з’ясувалося, мої страхи були марні. Брендон уже був близький із Бронвен — а я продовжувала сприймати його так, ніби він міцно спав. Уперше за своє життя я, що називається, не тримала свічку, не пестила його руками тіло жінки, не цілувала його вустами її вуста… То, може, це взаємно? Так мусить бути! Інакше це буде кричущим порушенням усіх законів буття та моралі. Поза сумнівом, Господь Бог вельми неприємний суб’єкт — але ж не може він бути такою паскудною гнидою.

Я заплющила очі й почала уявляти себе в чоловічих обіймах. Намагалася довести себе до такого ступеня збудження, коли руйнувалися всі бар’єри між мною та Брендоном. Але нічого не виходило — клята підсвідомість затято опиралася цьому, охороняючи мій та братів спокій. Зрештою, в моїй уяві, мов кролик із капелюха, виник мій покійний чоловік… І на мене нахлинули гіркі, болісні спогади про ті кілька місяців, упродовж яких ми з Брендоном балансували на межі божевілля. Я кинула свою дурну витівку й розревілася, як мале дитя.

Сльози принесли мені полегкість. Виплакавшись досхочу, я трохи вгамувалася. Але моє терпіння вичерпувалося. Я ненавиджу невизначеність і завжди прагну достеменного знання. Якщо мої сподівання — лише чергова ілюзія, то нехай вона чимшвидше розвіється.

Я глянула на годинник. В Авалоні була четверта ранку, у Сонячному Місті — восьма вечора, церемонія в храмі вже завершилася. Зараз Брендон, мабуть, сидить на чолі святкового столу і їсть печеню з жертовного бика. Ну й дідько з ним, хай похлинеться!