Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Я не виставлятиму себе на посміховисько, — заперечила Бронвен. — І королевою буду не кілька днів, а принаймні кілька років.

Аж тут до мене дійшло. Неясні підозри останніх днів нарешті сформувалися в запізнілий здогад. У глибині душі я передчував це з тієї самої миті, як Бронвен мало не розплакалася, коли Юнона назвала її дочкою…

— Ви хочете одружитися?

— Так. За законами Царства Світла, коронування означатиме також і наше вінчання. При цьому автоматично буде розірваний попередній Брендонів шлюб.

— Це була твоя ініціатива?

— Ні, Брендонова. Він попросив мене залишитися з ним, поки наша незрівнянна кралечка Дейдра зволить зайняти моє місце, — Бронвен сумно всміхнулася. — Бренда вже сваталась до неї від братового імені, але Дейдра до пробудження свого Дару й чути не хоче про нове заміжжя. Тому Брендон запропонував мені бути його… ні, не супутницею, а радше тимчасовою попутницею.

— І ти погодилась?

— Уяви собі, погодилась. Мені сподобалася його чесність. І взагалі, Брендон подобається мені більше за всіх інших — після тебе, звичайно. Він дуже милий і ніжний зі мною.

— То ви вже…

Вона зітхнула:

— Я не дотримала свого слова, Артуре. Все берегла свою невинність для тебе, але… так вийшло. Першої ж ночі. Брендон почувався дуже самотньо й незатишно через ослаблення контакту з Брендою, він був як кинута дитина — і мені стало шкода його. З цього все почалося… Ти засуджуєш мене?

Я похитав головою:

— Чого б це я засуджував тебе. Просто… хочу сподіватися, що згодом ти не пожалкуєш.

— Розійтися ми завжди зможемо. Це не проблема.

— Що ж, щасти вам обом, — сказав я й погладив її вогненно-руде волосся. — Знаєш, я починаю нудьгувати за моєю Сніговою Королевою.

— Її вже немає, — відповіла Бронвен. — Вона вмерла від свого безнадійного кохання…

…І коли Амадіс поклав корону на чоло Брендона і надяг вінець на голову Бронвен, це сталося. Снігова Королева остаточно пішла в небуття, і замість неї народилася королева Світла. А Дана, яку я кохав, здобула свободу…

Церемонія тривала. Вона мала закінчитися лише з заходом сонця, та я чекати не став. Без поспіху, щоб не привертати до себе уваги, я віддрейфував до бічної стіни храму, а потім непомітно вислизнув через маленькі двері в один зі службових коридорів й дістався до ліфта. Діоніс, з яким я координував свою втечу, дав мені знати, що вже спускається в підземелля на іншому ліфті.

Зала Переходу в цей урочистий день охоронялася з особливою пильністю. Вартові дуже відповідально ставилися до своїх обов’язків, проте в їхній поведінці відчувалося незадоволення. Зараз вони б охочіше сиділи в якійсь корчмі, кухлями гилили пиво за здоров’я короля та королеви і спостерігали за церемонією через великі дзеркала, розставлені по всьому Сонячному Місту.

— От чорт! — сказав я Діонісу, що зустрічав мене біля ліфта. — Як це ніхто не допетрав поставити тут бодай одне дзеркало?

— Наскільки мені відомо, — відповів Діоніс, — начальник служби безпеки дав прямо протилежну вказівку. Мовляв, це відволікатиме увагу охорони. Він дуже боїться терактів.

— А сам, бач, поперся до храму, — зауважив я. — І стирчить у перших рядах.

Задля проформи (і дотримуючись усталених правил) ми ввійшли під одну з арок, я викликав Образ Джерела і миттєво перемістив нас обох у вітальню на другому поверсі доччиного будинку. З метою конспірації я переправляв „підсадних качок“ з різних місць, а для останньої партії обрав Діанині Сутінки.

Я зв’язався з Брендою (як виявилося — розбудив її), і вона пообіцяла, що хвилин за десять буде готова. Потім ми спустилися в хол, де нас чекало ще семеро завербованих Діонісом „качок“. Вірніше, присутніх було вісім — але восьмий явно не належав до ґрупи високих білявих арійців з істинно нордичними рисами обличчя.

З нашою появою вони дружно підхопилися з крісел і мало не вишикувалися в шеренгу. Вони були неабияк схвильовані в передчутті крутого повороту їхньої долі. Нас, чаклунів та відьом, не так уже й багато на неосяжних просторах Всесвіту; навіть якби ми, знехтувавши расовими, етнічними й релігійними розходженнями, замешкали всі разом в одному з населених світів, то склали б далеко не найбільшу з місцевих націй. Тому для чаклуна немає нічого страшнішого (крім смерті, а може, і включно зі смертю), ніж позбутися Дому, опинитися поза спільнотою подібних собі, стати парією. У більшості Домів смертна кара не практикується, а як найвищу міру покарання застосовують вигнання — і решта Домів, за взаємною домовленістю, не повинні приймати до своїх лав засуджених. Отож формально я порушував загальноприйняті правила, набираючи „підсадних качок“ з-поміж вигнанців. Проте іншого виходу не мав — мені вкрай були потрібні помічники для заснування нового Дому.