Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я недовірливо глипнула на неї:

— Невеже?!

— Авжеж. Від дня вінчання ми жодного разу не спали разом. Щовечора Артур знаходив який-небудь привід, щоб не лягати зі мною в ліжко. Отакий він переконаний однолюб. — Дейдра помовчала, явно вагаючись, а потім додала: — Боюся, Дана не була така принципова у своїх стосунках з Брендоном.

Я похитала головою:

— Ні, не була…

За нами хтось делікатно прокашлявся, привертаючи нашу увагу.

Я озирнулася й побачила в дверях бібліотеки незнайомого чоловіка, одягненого в елегантний сірий костюм із краваткою на золотій шпильці. Він був середнього зросту, худорлявий, русявий. Його негарне, але привабливе веснянкувате обличчя мені когось нагадувало… Так, звісно ж, Бронвен — у її подобі незрілої дівчинки-підлітка.

Поруч зі мною зойкнула Дейдра:

— Коліне! Ти?…

Гість усміхнувся — і усмішка зробила його лице майже красивим.

— Мені можна ввійти?

— Так… звичайно… — схвильовано мовила Дейдра, вставши з крісла. — Проходь. Я… я така рада тебе бачити, Коліне.

— Взаємно, сестричко.

Енергійної, трохи незграбною ходою він наблизився до нас, поцілував Дейдру в щоку, а мене привітав чемним кивком.

— Якщо не помиляюся, ви Бренда, сестра Артура.

— Вгадали, — відповіла я. — А ви, мабуть, Колін, брат Бронвен.

— І колишній король Лоґрісу. — Колін знову всміхнувся. — До ваших послуг, принцесо.

Мені він одразу сподобався. З Артурових розповідей я уявляла його іншим — нервовим, неврівноваженим, закомплексованим. А переді мною стояв респектабельний чоловік, упевнений у собі і, як мені здалося, цілком задоволений життям. Він назвав себе колишнім королем Лоґрісу не з гіркотою, а з добродушною іронією — так, ніби згадував про свої несерйозні дитячі витівки.

Тим часом Дейдра відступила від Коліна на два кроки і зміряла його жадібним поглядом.

— Ти так змінився! Де ти пропадав? Чому не давав про себе знати? Я так скучала за тобою.

— А я ще дужче. Багато років не бачити тебе було для мене важким випробуванням.

— Багато років? — перепитала Дейдра.

— Мені вже за сорок, — відповів Колін. — Двадцять років без тебе.

— Двадцять років! Цілих двадцять років… І що ж ти робив увесь цей час?

— Багато чого. Мандрував, бачив різні світи, набирався розуму, позбувався дурощів, припускався помилок і на них учився. Словом, не нудьгував.

— Підтримував зв’язок із Бронвен?

— Постійно. Час від часу ми навіть подорожували разом.

— Я не сумнівалася, що Бронвен знає, де ти. А вона, брехуха така, клялася, що їй нічого не відомо.

— Вибач, Дейдро, — винувато мовив Колін. — Це я попросив її мовчати. Бо досі не був готовий відкритися вам.

— А тепер відкрився, — пролунав Морґанів голос. — Коли зрозумів, що я от-от викрию тебе. Але ти спізнився, друже, сюрпризу не вийшло.

З цими словами Ферґюсон пройшов до кімнати й міцно потиснув Колінові руку.

— Ну, нарешті! Блудний син повертається додому.

— Давно здогадався, що я тут буваю? — запитав Колін.

— Та майже від самого початку.

— Але як? Слуги вибовкали?

— Ні, Бронвен добре їх вишколила. Я вирахував тебе методом дедукції. Якби за дівчинкою доглядали тільки Бронвен і Дана, вона б надовго залишалася зі слугами; але при всьому тому моєї допомоги не дуже й потребували. Отже, зрозумів я, є хтось іще. Крім того, від мене приховували розташування „ніш“ і змушували щоразу їхати від трактиру до садиби — очевидячки, щоб я не заскочив тебе в садибі.

— Все правильно, — підтвердив Колін. — Кмітливість тебе не підвела.

— А ти поганий хлопчик, — дорікнув йому Морґан. — Ховався від дядечка Ферґюсона.

— Дядечко Ферґюсон теж гарний, — парирував Колін. — Зрадив свого друга заради портфеля першого міністра.

— Я зрадив не друга, а короля — це велика різниця. До того ж визнай, що я вигідно вклав свої тридцять срібляників.

— Не заперечую.

— А ще, — вів далі Морґан, — можеш кинути в мене камінь, якщо зараз ти заздриш Артурові й хочеш опинитися на його місці.

— Почасти таки заздрю, — сказав Колін. — Але почасти каміння не кидають. Та й заздрю я не королівському вінцеві Артура.

— Ти про Дану? — запитала Дейдра.

Він зітхнув:

— Про неї… А втім, хто старе пом’яне, той лиха не мине. Для мене це було двадцять років тому. Всі ці юнацькі пристрасті, розчарування, образи… Я взявся допомагати Дані без будь-якого таємного наміру, а просто тому, що вона моя двоюрідна сестра.

— А чим ти взагалі займаєшся? — поцікавився Морґан.