Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Наразі нічим серйозним, крім турбот про малу Дейдру. Левову частку тих двадцяти років я згаяв за перший місяць моєї відсутності в Авалоні, а потім угамувався. У швидкому потоці часу світи якісь неповноцінні, наче зліплені наспіх. Дедалі більше я переконуюся, що справжня історія твориться тут, в околицях Основного потоку, а там, нагорі, історія лише експериментує, робить попередні прикидки, апробує різні варіанти свого розвитку і відкидає явно тупикові напрямки.

— Багато наших дослідників вважають так само, — зауважила я. — Всі світи з коефіцієнтом прискорення часу понад десять одиниць вони називають лабораторією Творця, або Всесвітом у пробірці.

— Ви вірите в Бога? — запитав Колін, невідомо кого маючи на увазі — мене особисто чи всю чаклунську спільноту Домів.

— Кожен по-своєму, — відповіла я. — Одні шукають докази його існування, інші — його відсутності, а дехто не проти зустрітися з ним, щоб задати йому кілька питань.

— І все-таки, Коліне, — озвався Морґан. — Чим ти займаєшся у вільний від виконання обов’язків няньки час?

Колін збентежено потупився:

— Та різними дурницями… А якщо називати речі своїми іменами, то плагіатом. За час моїх мандрівок я багато дізнався, закінчив три університети, всерйоз захопився квантовою фізикою… А нещодавно в одному зі світів опублікував серію статей з теорії поля, що спричинили справжню революцію в тамтешній науці. Мене вважають генієм, висунули мою кандидатуру на здобуття Нобелівської премії — і напевно присудять її. Але ж у тих статтях немає нічого мого… майже нічого… хіба що деякі уточнення й узагальнення…

Я не змогла стримати усмішки, згадавши причмелений вираз Брендонового обличчя, коли йому вручали золоту статуетку Фрейда „за видатні досягнення в галузі психолоґії та психоаналізу“. Багато чаклунів та відьом, що живуть у світах простих смертних, час від часу грішать плагіатом. Приміром, тітка Помона, чий коник медицина, невідь скільки разів „винаходила“ пеніцилін, не чекаючи появи місцевого Флеминга, і без зайвої скромності приймала всі почесті від вдячного людства. В мене також рильце в пуху — працюючи на Землі Хіросіми, я частенько використовувала розробки проґрамістів з інших світів і мусила видавати їх за свої власні.

Я збиралася сказати це Колінові, але не встигла, бо до бібліотеки якраз увійшла Пенелопа з сестричкою на руках. Дівчинка поводилася сумирно, не вередувала, а її карі оченята дивилися на нас зі спокійною допитливістю.

— Мала прокинулася, — повідомила Пенелопа очевидний факт, — і не хоче залишатися в ліжечку… — Тут вона помітила Коліна і здивовано підняла брови. — Перепрошую?

Він підійшов до неї і вклонився:

— Колін Лейнстер до ваших послуг, принцесо. — І, відповідаючи на її німе запитання, додав: — Атож, той самий екс-король Лоґрісу. Останній з династії узурпаторів.

Тим часом дівчинка простягла до нього свої рученята і щось пролопотіла.

— Дейдра проситься до дядечка? — запитав Колін ласкаво, але без того дурного сюсюкання, з яким дорослі частенько звертаються до дітей.

Ніби зрозумівши його, дівчинка знову повернула голівку до Пенелопи і погладила долонькою по її щоці.

— Дейдра не хоче до дядечка, — з усмішкою прокоментував Колін. — Вона вже подружилася з тіткою.

— Не з тіткою, а з сестрою, — уточнила Пенелопа. — Хіба Бронвен не розповіла вам, що насправді я Артурова дочка?

Вражений Колін заперечно похитав головю:

— Ні. Я не знав, що Артур має таку чарівну доньку.

— Їх уже дві, — промовила Пенелопа, ніжно пригортаючи до себе малу Дейдру. — Не казатиму нічого про себе, але меншенька справді чарівна. Вона просто чудо!

(Прощавайте фрески в соборі Андрія Авалонського, подумала я.)

На підтвердження Пенелопиних слів, дівчинка вирішила продемонструвати, яке вона чудо. Над її голівкою виникло примарне сяйво, що за формою скидалося на гібрид Артурового й Даниного Образів Джерела.

— Ну, от! — стривожено мовив Морґан. — Починається.

— Що починається? — здивувалася я й викликала свій Образ. — Чому вас це так непокоїть?

Силова „колиска“, що її з дурного розуму начарувала Бронвен, не лише послабляла контакт із Джерелом, а й робила його в’язкішим, жорсткішим.

— Ні, друзі, — сказала я, звертаючись до Морґана й Коліна. — Так не годиться. Ці запобіжні заходи — чистісінький ідіотизм.

Ще по дорозі до садиби я проаналізувала ці чари і склала закляття для їх поступового анулювання. А зараз задіяла ключові алгоритми, і в міру того, як зникала „колиска“, зародковий Образ Дейдри-меншої ставав дедалі чіткіший і виразніший, а її миле дитяче личко аж засяяло від задоволення.