Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— От що, Морґане, — шепнула я йому. — У нас намічається серйозна жіноча розмова, тож…

— Натяк зрозумів, — відповів Ферґюсон. — Піду помилуюся тим, як Пенелопа милується своєю сестричкою.

Я пройшла в бібліотеку і влаштувалася в кріслі поруч із Дейдрою. Помітивши мене, вона захлопнула книжку й поклала її на стіл. Як виявилося, це була ілюстрована „Енциклопедія сімейного життя“.

— Бачиш, — гірко мовила Дейдра. — Взяла перше, що підвернулося під руку, і… А втім, це не дивно. Дана часу не гає, активно готується стати зразковою дружиною.

— Якщо чесно, — запитала я, — ти ображаєшся на неї?

— Якщо чесно, то так. Проте більше я злюся не на неї, а на саму себе, на свою долю. Якби я завагітніла… Ні, це негідно. Цим би я тільки прив’язала до себе Артура, але не повернула б його любов.

— Він дуже страждає, повір.

— Я знаю, я відчуваю це. Після коронування він сильно змінився. Не скажу, що однозначно погано, але він став іншим.

Я промовчала. Лише я знала, щó насправді змінило Артура — його подорож у надра Джерела, у самісіньке його пекло, і зустріч там із привидом Діани. З її мертвою душею, із суттю. Правду кажучи, я боялася, що це зламає його — та, на щастя, мої побоювання не справдилися. Артур виявився сильнішим, ніж я думала. Так, він втратив частку своєї життєрадісності, став більш замкнутий і похмурий — сподіваюся, тимчасово. З іншого ж боку, пережите змусило його внутрішньо зібратися, мобілізувати всі свої ресурси, внаслідок чого він здобув цілісність натури, остаточно подолав рештки своєї роздвоєності, породженої двоїстим сприйняттям минулого, — легкої форми шизи, як він сам це називав.

— Дейдро, — почала я нерішуче. — Я вже пропонувала тобі…

— Корону Світла?

— Так.

— Краще не треба. Все одно я не погоджуся, бо не кохаю Брендона. Мене лише вабить до нього — але це минуще, ти ж сама казала. За двійко місяців ці чари розвіються, я відчуватиму до Брендона лише симпатію… а цього замало для подружнього життя. Я не хочу зробити його нещасним. І самій стати ще нещаснішою.

Я зітхнула. Мій розум погоджувався з Дейдриними словами. Однак серцю не накажеш — а зараз моє серце говорило від імені Брендона.

— Але ж він тобі подобається, так?

— Подобається. І тепер… коли знаю про дитину Артура й Дани, я могла б переспати з ним. Та хіба це зарадить нашим проблемам?

— Цілком може зарадити. Вам треба лише разом зануритися в Джерело, і тоді… словом, якщо ти маєш схильність покохати Брендона, то покохаєш його.

Дейдра сумно хитнула головою:

— Разом зануритися, кажеш? Здається, я розумію, що ти маєш на увазі. Не просто зануритись удвох — а разом ! Це схоже на ритуальне злягання.- Не в більшій мірі, ніж перша шлюбна ніч. У певному розумінні, це теж ритуальне злягання, але ніхто не бачить у цьому нічого негожого. Що заважає тобі й Брендонові провести вашу першу шлюбну ніч у Безчасів’ї?Дейдра ненадовго задумалася.

— Мабуть, нічого… за винятком мого небажання. Може, згодом, коли я розлюблю Артура, чи, принаймні, змирюся з його втратою… А крім того, мені ще кілька років чекати пробудження мого Дару, тож питання про… про шлюбну ніч у Безчасів’ї поки не актуальне.

— Ці кілька років можуть пролетіти за лічені дні, — зауважила я. — У швидкому потоці часу.

— Для вас — так, але не для мене. Я багато б віддала, щоб чимшвидше визрів мій Дар, але час не обдуриш. І якщо я мушу прожити ще кілька років у чеканні, то волію прожити їх на батьківщині.

— Що ж, — сказала я скрушно, — воля твоя. Що ти збираєшся робити?

— Жити, — просто відповіла Дейдра. — Окрім кохання, на світі є ще багато цікавих речей. Наприклад, математика… — Вона кволо всміхнулася. — Знаєш, до шістнадцяти років я взагалі не цікавилася хлопцями, а цілісінькі дні вивчала трактати з алгебри, геометрії й астрономії. Ми з Коліном були обоє рябоє, тільки йому більше подобалася алхімія. Якби ти з’явилася раніше зі своїми книжками з вищої математики, я б, мабуть, не кинулася в ті дурні гульки. А згодом, може, й не покохала б Артура… і, може, це було б на краще… — Дейдра замовкла і спрямувала свій погляд на книжкові полиці, заставлені здебільшого художньою літературою.

— І як тепер з Артуром? — запитала я.

— Ніяк. Я вже казала, що не намагатимусь утримати його. Мабуть, сама звернуся до архієпископа з клопотанням про розлучення.

— Звинуватиш його в подружній зраді?

— Ні. Просто зажадаю анулювати наш шлюб на тій підставі, що де-факто він ще не відбувся.