Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Наприкінці коридору Амадіс сповільнив ходу. Його увагу привернув худорлявий юнак середнього зросту, з карими очима й темно-каштановим волоссям. Він самотньо стояв біля стіни й дивився на Амадіса не так, як інші. У його погляді не було невизначеності, а було добре знайоме мені передчуття далекої дороги.

— Здрастуй, Джоно, — сердечно мовив Амадіс, зупинившись перед юнаком. — Ти хотів поговорити з мною?

— Хотів засвідчити вам свою повагу, мілорде, — відповів він чи то з англійським, чи то з єврейським акцентом. — І попрощатися. Сьогодні я залишаю ваш Дім.

— Повертаєшся в Ізраїль?

— Ні, мілорде. Там я вже був.

— Тебе не прийняли?

— Можна сказати, що так. Його величність Давид поставився до мене приязно, зате інші дали зрозуміти, що моя присутність на Землі Обітованій небажана.

— І що думаєш робити?

Юнак, якого звали Джона, безпомічно знизав плечима:

— Поки не знаю. Мабуть, повернуся на батьківщину матері, поживу там трохи, потім… А далі видно буде. Зрештою, Всесвіт великий, десь таки знайдеться в ньому місце для мене.

— Щасти тобі… — Амадіс повернувся до мене: — Артуре, дозволь відрекомендувати тобі Йону бен Ісаю, сина Ісаї бен Ґура, праправнука царя Давида. Його дружина була наближена Рахілі й загинула разом з нею.

Той стримано вклонився:

— Моє шанування, мілорде. Я багато чув про вас і хочу сподіватися, що ви зможете запобігти війні між нашими Домами.

— Я теж хочу сподіватися, — відповів я, втім, без особливої надії. — Отже, вашим батьком був Ісая бен Гур? А я не знав, що в нього є син.

— Він теж не знав. Це виявилося вже після його смерті.

— Часом так буває, — сказав я з розумінням. — Радий був познайомитися з вами, Йоно бен Ісая.

Він сумовито зітхнув:

— Називайте мене Джона, мілорде. Так вимовляли моє ім’я, коли я був дитиною й підлітком… До того ж тепер я просто Джона. Джона і все… З вашого дозволу, мілорди, я маю йти.

Амадіс ще раз побажав Джоні удачі, і ми розійшлися. Спускаючись по сходах, я зауважив:

— Мабуть, у хлопця великі неприємності.

— Авжеж, — кивнув мій брат. — Він став майже вигнанцем.

— А чому?

— З власної дурості… чи то порядності. Джона був одним з тих наближених Рахілі, що разом з нею дали присягу на вірність Дому Світла; і він виявився єдиним, хто поставився до цього серйозно. Свого часу він був Рахіліним радником… — Амадіс зробив паузу, бо ми якраз зупинилися перед невеликими дверима, що вели надвір. Перш ніж відчинити їх, брат зиркнув на мене й іронічно всміхнувся. — Тобто, я хотів сказати, що Джона був одним з моїх державних радників. Але недовго. Незабаром він позбувся посади, бо дозволяв собі критикувати політику Рахілі.

— З яких позицій?

— З позицій наших опозицій. Він переконував Рахіль, що у своїх рішеннях вона має виходити насамперед з інтересів Світла, а не піклуватися про вигоду для Ізраїлю. До речі, якщо ти думаєш, що моя безталанна жіночка діяла за намовлянням свого батька, то помиляєшся. Давид не раз казав їй, що він сам здатний подбати про благо свого народу, а її політика завдає шкоди обом Домам, проте Рахіль… А втім, не будемо про це. Мертвих негоже ганити.

Ми проминули павільйон, де за моєї пам’яті Амадіс мав звичай снідати в товаристві гарненьких жінок, і опинилися на одній з алей, що вела вглиб саду. Дивлячись на покриті білим цвітом дерева й посипану опалими пелюстками землю, я за старою дитячою звичкою подумав про Снігову Королеву, що принесла замість зимової заметілі чарівний квітковий снігопад і пахощі вічної весни… Мої думки мимоволі звернулися до Бронвен, що була моєю персональною Сніговою Королевою. Усі ці дні вона натхненно грала роль Дани, і не тому, що так було треба, а тому, що їй це подобалося — здебільшого через Юнону, яка просто душі в ній не чула. Часом мені навіть хотілося одружити Брендона з Бронвен, щоб не засмучувати маму… і щоб Дана здобула свободу.

— Якби наша зустріч відбулася за інших обставин, — знову заговорив Амадіс, коли ми рушили уздовж алеї, — я б найперше запитав тебе, яке це — на двадцять років утратити пам’ять, прожити заново життя, а потім згадати своє колишнє? Що ти відчуваєш, коли озираєшся на своє минуле?

— Двоїстість, — відповів я. — У прямому розумінні цього слова. Суб’єктивно я сприймаю своє минуле, як два паралельні відрізки, що сходяться в точці, яку я називаю знаходженням себе. І зараз, згадуючи дитинство, я згадую обидва свої дитинства як єдине ціле. Іноді мені здається, що один день я був Кевіном, а наступного все забував і ставав Артуром, щоб ще за день знову стати Кевіном, — і так тривало багато років. Розумом я, звичайно, усвідомлюю справжню хронолоґію подій, але на рівні емоцій та асоціацій моє сприйняття двох минулих життів дещо інше — не таке лоґічне, зате цілісніше.