Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Морґан сів поруч зі мною, а Пенелопа і Дейдра влаштувалися на заднім сидінні. З першого повороту ключа я завела мотор і плавно виїхала у двір. Кури і в Африці кури — в усіх світах вони з тією ж дурною упертістю норовлять перебігти тобі дорогу під самими колесами. Цей світ не був винятком.

— Ти ба! — вразився Морґан. — Жодної не задавила! Мені б так.

— Навчишся, — втішила я його. — Куди їхати?

— Як виїдеш, звертай ліворуч.

Ворота постоялого двору вже були розчинені навстіж. Слуги перелякано ховалися в таких місцях, де навіть при всьому бажанні їх не можна було збити. Мабуть, вони дуже здивувалися, коли машина з розміреним гарчанням виїхала з двору і без усяких пригод акуратно звернула на ґрунтову дорогу.

— Тепер прямо, — сказав Морґан. — До самого замку.

— Далеко?

— Не більше п’яти миль.

Я мугикнула:

— Треба було спорудити парочку „ніш“ і не виникало б проблем з пересуванням.

— Я не сумніваюся, що „ніші“ є, — відповів Морґан. — Але Бронвен не квапиться їх показувати. Не довіряє мені.

— Зрозуміло…

Я переключила швидкість і піддала газу. Ми помчалися з вітерцем, підстрибуючи на вирвах. Дейдра раз у раз повискувала — але не від страху, а від захвату. Позираючи в дзеркальце заднього огляду, я бачила, як її обличчя поступово набувало здорового відтінку. Я знала, що робила. Кілька разів ми з Дейдрою разом відвідували технолоґічно розвинені світи, і понад усе інше їй там сподобалося кататися на машинах. Вона так пристрастилася до швидкої їзди, що всерйоз почала подумувати про будівництво першої в Лоґрісі швидкісної автостради з Авалона в Порт-Ніор. Просто так, для власного задоволення… Між іншим, у Царстві Світла є чудова автострада, що оперізує всю планету уздовж сорокової паралелі. Вона призначена винятково для розваги таких от зірвиголів, що полюбляють ганяти машини зі швидкістю чотириста кілометрів на годину.

Приблизно за милю я відчула перші ознаки блокувальних чарів і трохи скинула швидкість.

— Дивні чари, — сказала я Морґанові. — Інтенсивність Формотворчих понизилася.

— І буде знижуватися далі. Це ідея Бронвен — зробити щось на зразок силової колиски. Річ у тім, що дівчинка у фазі активності намагається викликати деяка подобу зародкового Образу, але не цілком контролює його. І хоча ніякої шкоди вона собі не завдає, Бронвен переконала Дану, що варто підстрахуватися.

— А дарма. Дитина може засунути собі пальця до рота й похлинутися, та це ще не привід зв’язувати їй руки. За нею треба просто доглядати. Дейдра — вроджений адепт, і для неї контакт із Джерелом такий самий природний, як зір, слух, нюх…

— Дівчинку звати Дейдра? — запитала з заднього сидіння інша Дейдра, старша.

— Так, міледі, — відповів Морґан. — Її назвали на вашу честь.

— Хто це вирішив — Дана чи Артур?

— Дана. Артур ще не знає, що в нього є дочка… — Зненацька Морґан щосили гупнув кулаком по передній панелі. — Дочка, хай мені чорт! Дочка! Це ж було ясно як божий день!

Я вдарила по гальмах.

— Що з тобою, Морґане?

— Ха! Що зі мною! — вигукнув Ферґюсон з розгубленим виглядом людини, якій раптом спало на думку, що вона, можливо, переоцінила свої розумові здібності. Потім повернувся до Пенелопи й запитав: — Як тобі мої вуха? Не здається, що вони схожі на віслючі? А мені здається! Нещодавно ці вуха проґавили одну цікаву фразу. Бренда назвала Артурову дочку твоєю меншою сестричкою! З цього випливає, що або Дана твоя мати, або Артур твій батько. Особисто я ставлю на Артура.

Пенелопа зітхнула:

— Ти виграв, Морґане.

— Ще б пак! Я ж роблю ставки напевне… — Морґан запитливо глянув на Дейдру: — Вас це не здивувало, міледі?

— Я знала давно, — відповіла вона. — І Пенелопа знала, що я знаю. Просто раніше ми вдавали, що нічого не знаємо.

— Гарненькі справи! — сказав Морґан, відкинувшись на спинку свого сидіння. — А чому ви з цим крилися?

— Спитай Артура, — сказала я, натиснувши на газ і відпускаючи педаль зчеплення. — Коли він повернеться.

Машина рушила, плавно набираючи швидкість.

Якийсь час ми їхали мовчки. Нарешті Морґан замислено промовив:

— От що, Брендо. Я знаю тебе лише три місяці, але впевнений, що ти не з тих, хто спершу щось каже, а потім думає. Тоді ти не проговорилася, ти навмисне назвала при мені малу Дейдру сестрою Пенелопи. Адже так?

— Так, — відповіла я. — І не гани себе за нетямущість. Передовсім, тямущість — це вміння все помічати й робити правильні висновки, а загальмованість трапляється й від великого розуму. Коли думаєш про багато речей одночасно, то іноді не встигаєш стежити за всіма своїми думками. На моєму професійному жаргоні це називається переповненням стека.