Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Та вже ж буде, — підтвердила я. — Після свого коронування Брендон розлучиться з Даною. Вони обоє визнали, що їхнє одруження було помилкою.

— Отже, Дана повернеться назад?

— Так.

— От цікаве питання, — промовила Дейдра, намагаючись зобразити цинізм, однак у її голосі бриніла гіркота. — Там, в Екваторі, з ким вона спить — з Брендоном чи з Артуром? Чи з обома по черзі?

— Ні з ким, — відповіла я. — Зараз Дана не з ними. Вона повернулася назад.

— Правда? Мені ніхто не сказав.

— Бо ніхто не знає. Дана не в Авалоні.

— А де?

Я забарилася з відповіддю. Власне, тому я й прийшла до Дейдри, щоб сказати їй усю правду, але тільки тепер повною мірою усвідомила, який це буде для неї удар. Та іншого виходу я не бачила. Дейдра повинна знати про свою тезку, вона повинна прийняти рішення. Корона Світла чекає на неї, а Брендон дуже її потребує.

— Дейдро, — м’яко заговорила я. — Мушу сказати тобі одну річ. Це буде неприємно для тебе, але ти маєш знати.

Вона підвелася з крісла, відійшла до вікна і, дивлячись на вічнозелений двірський парк, з якимсь неприродним спокоєм запитала:

— Дана чекає від Артура дитину?

— Ну… ти майже вгадала, — відповіла я.

Вона повернула до мене своє обличчя, на якому був написаний подив.

— Як це „майже“? Хіба можна майже чекати дитину?… Чи вона не знає, від кого вагітна?

Я глибоко вдихнула, потім видихнула.

— У Дани вже є дитина. Дівчинка. Вона народила її у світі, де час тече дуже швидко.

Дейдра судомно зчепила пальці рук і, закусивши губу, з болем і мукою подивилася на мене. По її щоці скотилася велика сльоза, а з грудей вирвалося кілька здавлених схлипів. Потім вона, не мовивши ані слова, прожогом кинулася до дверей, що вели в спальню.

Я важко зітхнула, але за Дейдрою не пішла. Зараз бідоласі треба побути самій, оплакати втрачене кохання, зруйновані ілюзії, загублене щастя. Вона має пройти босоніж по скалках розбитих надій, щоб вибратися з глухого кута, куди завело її життя, і ступити на новий шлях. Він теж не буде встелений трояндами — але Брендон подбає про цілющі трави для її зранених ніг і про ніжність для її стражденного серця…

У двері постукали, і я дозволила ввійти. З’явилися Морґан і Пенелопа.

— Вона вже знає? — запитав Ферґюсон.

— Так.

— І як відреагувала?

— Плаче в спальні.

Він знизав плечима:

— Іншого я не чекав.

— Даремно ти, — з докором озвалася Пенелопа. — Навіщо травмувати її?

— Рано чи пізно довелося б. І краще зробити це зараз.

— Захопилась ідеєю влаштувати особисте життя Брендона?

— Не заперечую, маю це на меті. Та насамперед я дбаю про те, щоб твоя менша сестричка зростала в повноцінній сім’ї, з татом і мамою, які любили б її й один одного.

— Але…

— Ти просто ревнуєш, Пенні. Ти вже притерпілася до Дейдри і тепер не хочеш, щоб її місце посіла інша жінка. Проте з цим доведеться змиритися.

Пенелопа зітхнула:

— Твоя правда, Брендо. Я таки ревную… трохи. — Вона помовчала, відтак додала: — Мабуть, ми можемо йти. Не думаю, що Дейдра захоче приєднатися до нас.

— А я думаю, що захоче, — заперечила я.

— Я певен цього, — підтримав мене Морґан.

Наче в підтвердження наших слів (а може, вона чула нас), зі спальні вийшла Дейдра. Її бліде обличчя й запалені очі свідчили, що вона плакала.

— Я хочу бачити її. Дочку Артура й Дани.

— Ми з Пенелопою теж хочемо, — відповіла я. — Морґан уже домовився з Даною і зараз проведе нас до неї.

— Я з вами, — рішуче заявила Дейдра. — Ходімо.

Мої особисті апартаменти прилягали до Дейдриних покоїв. Ми проминули кілька кімнат і ввійшли до мого робочого кабінету, в одну із стін якого були вбудовані потайні двері, замасковані під шафу. Коли минулого місяця ми з Артуром установлювали чари, що блокували доступ до Тунелю в межах усього Авалона, то завбачливо створили зо два десятки так званих „ніш“, де ми, адепти Джерела, могли скористатися своєю здатністю до миттєвих переміщень (цього не потребувала лише Бронвен — у ранзі Хазяйки вона могла потрапити в Безчасів’я попри всі блокувальні чари). А для звичайних запричащених чаклунів Тунель у „ніші“ був так само недоступний, як і в будь-якому іншому місці Авалона.

Ми ввійшли в невелике тьмяно освітлене приміщення без вікон. Кімната, однак, справляла приємне враження: стіни були обвішані гобеленами, підлога вистелена килимом, світильник знаходився в люстрі з алмазними підвісками, біля протилежної від входу стіни стояла м’яка зручна канапа, а поруч — столик із дзеркалом. На відміну від моєї, „ніша“ в Артуровім кабінеті була схожа на туалетну кімнату: яскраво освітлена, її підлога, стіни та стеля викладені білим кахелем, бракувало тільки унітаза. А я завжди, скрізь і в усьому прагну краси й затишку — це мій почерк, мій стиль життя.