Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я зачинила за собою двері і звернулася до Морґана:

— Ну що, поїхали?

— Поїхали, — сказав він і викликав Образ Джерела.

Фіолетовий серпанок огортав нас трохи довше, ніж годилося. Морґан переміщав разом із собою ще трьох людей і з недосвідченості взяв від Джерела замало енергії, тому мусив добирати її на ходу. Та це не біда. У таких випадках краще недобрати, ніж перебрати…Ми опинилися в убогій кімнатці з брусованою стелею і брудними облупленими стінами, місцями покритими цвіллю від постійної вологи. Першим звуком, що я почула, було жалібне скрипіння погано підігнаних дощок під нашими ногами.

— О боже! — сказала Дейдра, роззирнувшись навколо. — І десь тут живе Дана з дитям?

— Ні, міледі, — відповів Морґан. — Дана живе як королева, у невеликому замку за лісом, надійно захищеному від будь-яких вторгнень. А цей третьосортний трактир служить перевалочною базою. У дворі нас чекає самохідний екіпаж.

— Маєш на увазі автомобіль? — уточнила Пенелопа.

— Ага. Ніяк не звикну до цієї назви.

— Нічого, — сказала я. — У тебе ще все попереду.

Ми вийшли в брудний коридор і по прогнилих сходах, які, здавалося, от-от тріснуть під нашими ногами, спустилися на перший поверх, де за грубо збитими столами сиділо близько дюжини бородатих суб’єктів із кружками пінистого пива в руках. Над вогнищем на вертелі смажилося порося. У приміщенні смерділо димом, підгорілим м’ясом, прокислим пивом і сечею. Я поморщилася. На Землі Хіросіми такий заклад давно б зачинили за злісну антисанітарію й порушення елементарних вимог техніки безпеки.

— Жахіття! — гидливо прокоментувала Пенелопа.

З нашою появою всі розмови припинилися. Найменш бородатий і найчистіший з присутніх суб’єктів, вочевидь, господар трактиру, поштиво вклонився. Решта, схрестивши під столами пальці, з похмурою цікавістю зиркали на нас. Особливо на мене — оскільки я була вдягнена в куцу спідничку з бічними розрізами, що доходили майже до талії. Порівняно з моїм зухвалим вбранням, Дейдра у своїй довгій сукні і Пенелопа у блузці та штанях здавалися одягненими за всіма законами шаріату.

Мабуть, я покривила б душею, якби сказала, що мені було ніяково. Увага чоловіків, навіть таких брудних, неголених і грубих мужлаїв, загалом приємна мені… доки вони не починають розпускати руки — і тоді їм стає кепсько, а часом дуже боляче. Мені подобається грати роль дівчини з обкладинки — дивися, скільки влізе, а руками не чіпай. Це максимум, що я можу собі дозволити, і мінімум, що дозволяє мені не забувати, що я жінка.

Коли ми вийшли в двір, Пенелопа сказала:

— Дуже підозрілий заклад.

— Офіційне кубло лісових розбійників, — пояснив Морґан. — Так би мовити, малина в законі. Це прикордонна територія між двома країнами, що ніяк не з’ясують, кому вона належить. Майже всі місцеві мешканці промишляють контрабандою, браконьєрством і розбоєм на великій дорозі; цієї професії вони навчаються змалку.

— Гм-м, — промимрила я. — Тут явно не курорт. Данин вибір не можна назвати вдалим.

— Не квапся з висновками. Тут діє закон джунглів, а в джунглях правий той, хто сильніший. Тут люди знають своє місце, їм навіть на думку на спаде суперечити нам, а тим більше — щось замишляти проти нас. Ми для них вищі істоти, всемогутні і всесильні, майже як боги. Для прикладу, ми можемо повернутися до трактиру і сказати тим головорізам, що хочемо відшмагати їх. Гадаєте, вони стануть протестувати? Аби не так! Одразу підставлять спини, та ще й порадять, де можна знайти гарні різки.

— Жартуєш!

— Аж ніяк. Навіть не перебільшую.

— Отакої! Хто ж це їх видресирував? Невже Дана?

— Ні, Бронвен.

Дейдра слабко всміхнулася, а потім, не витримавши, пирснула сміхом:

— Ну, це в її стилі!

Розганяючи по дорозі курей, Морґан підійшов до старого перекошеного сараю й розчинив стулки воріт.

— От бачите, навіть замок чіпляти не треба.

У сараї стояв новенький армійський джип з відкритим верхом. Ідеальна машина для їзди по бездоріжжю.

— Принаймні, — зауважила я, — Бронвен могла б подбати про пристойніший гараж.

— Руки не дійшли, — відповів Морґан. — Блокувальні чари довкола маєтку були встановлені лише недавно, після появи Дани з донькою. До речі, Брендо, ти впораєшся з цим дивом техніки?

— Нема проблем! А ти ще не навчився водити машину?

— Навчитися навчився, але не ризикую возити інших. Коли я за кермом, вона брикається, як необ’їжджений кінь.

— Нічого, — сказала я, сідаючи на місце водія. — З часом ти її приборкаєш.