Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

У певному сенсі злі язики мали рацію, стверджуючи, що Амадісові більше личить ряса священика, ніж королівська мантія. Він був дебелим чоловіком, але не огрядним, з натхненним обличчям, ніби не від світу цього, і з проникливим поглядом ясно-сірих очей, що, залежно від обставин, могли промінитися самою добротою, лагідністю й милосердям, або вивергати блискавиці гніву Божого. Він мав добре поставлений голос професійного проповідника, досконало володів ораторською майстерністю і міг віщати з амвона з ранку до ночі, а паства слухала його, роззявивши роти й розвісивши вуха.

У мого зведеного брата були дві головні пристрасті в житті — Мітра та жінки, добре що культ Світла не зобов’язував священнослужителів до цнотливості. Амадіс дуже полюбляв роз’їжджати по Світанкових світах, що входили в офіційні володіння Дому, і не тільки тому, що майже в кожнім з них мав власний гарем. Він надзвичайно серйозно ставився до своїх пастирських обов’язків і, на загальне переконання, був найкращим із жерців Мітри за всю історію Царства Світла. Років шістдесят тому наш батько Утер, оцінивши Амадісові успіхи на релігійній ниві й остаточно переконавшись у його неспроможності як правителя, задумав був заснувати для нього окрему посаду верховного жерця Мітри. Проте діти Світла, що звикли бачити в особі короля харизматичного лідера, протестували проти нововведення і, зрештою, батькові довелося залишити все як було. Але наразі, коли авторитет королівської влади упав до нуля, така реформа була не лише можлива, а й необхідна. Шкода, що Амадіс зрозумів це так пізно…

Ми сиділи в широких зручних кріслах перед низеньким столиком, рясно заставленим стравами й напоями. Я вже попоїв і тепер неквапливо пив каву й курив сигарету. Амадіс потягував маленькими ковтками вино — каву він не любив, а палив дуже рідко і не за столом.

— Пам’ятаєш, — озвався я, порушивши тривалу мовчанку, — як ти вперше врятував мене від смерті? Тоді Александр розбив електричну розетку і запропонував мені взяти оголені дроти, сказав, що вони приємно лоскочуть. На моє щастя, ти якраз увійшов до кімнати й зупинив мене. А потім добряче „полоскотав“ Александра.

— Раніше ти цього не пам’ятав, — зауважив Амадіс.

— Буває, що вилікувавшись від амнезії, люди згадують і те, про що досі не пам’ятали. Так сталося й зі мною.

— Але це був не перший випадок. Ще раніше Александр дав тобі цукерку зі стрихніном. Ми з Юноною ледве встигли відкачати тебе. Після цих двох замахів я зажадав від батька заборонити Александрові наближатися до тебе, а для більшої певності виготовив тобі спеціальний медальйон, що сповіщав мене та Юнону, коли неподалік з’являвся Александр.

— Медальйон я добре пам’ятаю, — сказав я. — Він неодноразово рятував мене від побоїв у ті часи, коли я сам ще не міг постояти за себе. Веселі були деньки.

Я замовк, щоб припалити чергову сигарету.

— Артуре, — промовив Амадіс. — Скажи, тільки чесно. Невже ти вважаєш мене здатним холоднокровно вбити жінку? Тим більше мою дружину з моєю дитиною.

Я витримав значну паузу і лише потім відповів:

— За колишнього Амадіса я міг би поручитися. Але час сильно змінює людей, і за минулі двадцять сім років ти міг стати зовсім іншою людиною. Чого тільки варті твої намагання очорнити Брендона — а раніше ж ти понад усе цінував сімейну солідарність, завжди виступав у ролі миротворця, тебе дуже засмучувала наша ворожнеча з Александром, ти повсякчас твердив, що брати мають жити у мирі та злагоді… І взагалі, якого біса ти поперся в політику? Тебе ніколи не приваблювала світська влада, ти навіть зброю не любиш носити.

Амадіс важко зітхнув і поставив свій келих на стіл.

— В усьому винні мої комплекси і прагнення позбутися їх. Я хотів довести собі й іншим, що можу впоратися з владою… але довів зворотне. Та й батько був гарний. Він так принизив мене, що я просто не міг стерпіти. Мені здавалося, що всі тикають мені в спину пальцями, нишком кепкують з мене…

— І вирішив провчити їх?

— Насамперед батька. Хай простить мене Мітра, наш батько був воістину великою людиною, але він був і винятково безсердечною людиною. Чому просто не поговорив зі мною і не дав мені зрозуміти, що не хоче бачити мене своїм наступником? Я б сам відрікся від титулу кронпринца, без найменшого примусу з його боку.

— Ти міг би зробити це й за власною ініціативою.

— Міг, але не зробив. Я боявся батькових докорів, не хотів зайвий раз почути, що не виправдав його сподівань. Я ж навіть не підозрював про його справжні наміри… І потім, мене обурив цинізм, з яким він використав твоє ім’я, щоб усунути мене зі Брендонового шляху. Це було підло й аморально.