Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Тобі мій прощальний дарунок, Діано…

Сьогодні я провела в дорогу Артура, Брендона й Дану. Спершу хотіла податися разом з ними, та потім передумала — треба ж комусь керувати Морґаном, який мав керувати державою під час Артурової відсутності. Так я сказала братам, а вони зробили вигляд, що приймають мої арґументи, хоча було ясно як день, що це тільки привід, а не справжня причина, чому я вирішила залишитися в Авалоні. Навіть найрозумніші і найрозсудливіші люди (до яких належу і я) часом змушені вдаватися до самообману. Це не визнання власної слабкості, а радше видатний зразок безмежної хитрості людської — вміння збрехати самому собі заради свого ж блага.

Власне, ми з Брендоном обманювалися на пару. Йому було легше розставатися з мною, тішачись надією на нашу швидку зустріч у Сонячному Місті, а я, своєю чергою, палко переконувала себе, що будь-коли можу повернутися в Екватор до брата, з яким пов’язана нерозривними узами — чи то за примхою природи, чи то з Божої волі… Ми, чаклуни й відьми, обдаровані надзвичайною могутністю, що робить нас в очах простих смертних мало не богами, разом з тим просто-таки схиблені на пошуках Бога. Тут я не становлю якогось винятку — а проте мій інтерес до Творця всього сущого вельми специфічний. У мене з ним особливі рахунки, і якщо він є, то гірше для нього. Коли-небудь я розшукаю його, і тоді він одержить по заслузі…

Коли ми прощалися, я прочитала в Артурових очах невисловлене запитання: „В чому проблема, сестричко? Якщо ви так тісно зв’язані, то хіба важлива для вас відстань?…“ Загалом, він має рацію, от тільки біда в тому, що ми з Брендоном аж надто тісно зв’язані. Уявіть собі, що вас розрізали навпіл і одну вашу частину помістили за тисячі миль від іншої. Це, звичайно, груба і невдала аналоґія, але нічого влучнішого я придумати не можу.

На щастя, мислимо ми самостійно. І я, і Брендон — дві окремі особистості, унікальні, неповторні. Ми часто сперечаємося, іноді сваримося, брешемо одне одному, у нас різні смаки, інтереси, погляди на життя — але нарізно жити нам не вдається. В усьому винен наш тісний емоційний зв’язок.

Моя перша спроба почати самостійне життя закінчилася повним фіаско. Мені дуже болісно згадувати про це; тоді ми з Брендоном були на грані божевілля, і лише випадковість, авіакатастрофа, в якій загинув мій чоловік, поклала край нашим стражданням. Моя єдина гірка любов ранила мене в самісіньке серце, і відтоді воно зашкарубіло, озлобилося. Втім, Артур вважає мене винятковою душечкою, але він помиляється. Насправді я злюка, а вся моя доброта — від Брендона, лише від нього.

І от я знову намагаюся здобути самостійність. Я вирішила залишитися в Серединних світах й допомогти Артурові будувати новий Дім. А Брендон повертається в Екватор, щоб зійти на престол у Царстві Світла. Разом з Даною, своєю жінкою.

Я щиро бажаю їм щастя, але боюся, що одного мого бажання буде замало. Що далі, то миліша Брендонові Дейдра і то більше він переконується, що поквапився, одружившись із Даною. Чимраз частіше його відвідують думки (я їх не чую, але відчуваю ), що краще б він спробував відбити в Артура дружину. До речі, сам Артур був би радий цьому. Останнім часом він остаточно збайдужів до Дейдри і мріє лише про Дану…

…Брендон вийшов на зв’язок (точніше, активізував наш постійний зв’язок) і дав мені знати, що наближається до бар’єра нескінченності.

Увага! Приведіть спинки ваших крісел у вертикальне положення, пристебніть паси безпеки.

Мене добряче струснуло, але я була напоготові, і цим усе обмежилося. Невдовзі Брендон знову зв’язався зі мною й повідомив, що він з Артуром і Даною вже в Екваторіальних світах. Я побажала всім трьом успішного завершення подорожі.

Ще якийсь час я сиділа, дослухаючись до своїх відчуттів. Потім встала і повільно пройшлася по кімнаті. Тепер нас із братом розділяла нескінченність, і я почувалась немов після анестезуючого уколу. Це вже щось новеньке! Якщо в Безчасів’ї братова присутність була статична, то зараз — якась відсторонена. Тиск його емоцій ослабнув до такої міри, ніби він спав надзвичайно глибоким сном… чи, радше, перебував у летаргії. Порожнечу, що була утворилася в мені, негайно заповнили мої власні емоції. Я здобула більше самостійності — і пізнала гіркоту самотності.

Першим моїм поривом було покликати брата, відновити наш колишній тісний зв’язок, проте я стрималася. Без сумніву, Брендонові зараз теж кепсько, але він не кликав мене. І правильно робив. Нескінченність піддає нас суворому іспиту, і ми маємо пройти через нього. Може, це наш квиток у майбутнє, той самий шанс, якого ми давно чекали… А втім, не буду зайве обнадіювати себе. Поживемо, побачимо.