Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

— Але чому?

Бренда гірко зітхнула:

— Міг би й сам здогадатися. Інші — ні, а ти міг би. Ми нікому не розповідали, який тісний наш зв’язок — лише мамі й тобі.

Я застогнав, подумки вилаявши себе за недогадливість, і рвучко обійняв Бренду.

— Бідолашна сестричка…

Вона поклала голову мені на плече й тихо заговорила:

— Наш зв’язок, це наше прокляття, Артуре. Поки були малі, ми бачили в ньому лише позитив, ніколи не знали самотності, завжди відчували підтримку одне одного. А згодом… згодом ми зрозуміли, що право на самотність — великий дар, яким ми обділені. Зазвичай ми можемо послабляти контакт до мінімуму, але за умови, що стримуємо свої емоції. Та коли… коли хтось із нас…

— Розумію, — сказав я. — Пам’ятаю, що з тобою коїлося, коли Брендон опинився в ліжку з Даною.

— Отож-бо! Я почувала те саме, що й він.

— Але ти казала, що тобі добре.

— Так, і в цьому наша відмінність. Я нормально сприймаю Брендонові стосунки з жінками, а він… він аґресивний і нетерпимий. Досить мені відчути потяг до якогось чоловіка, він казиться, його мало не нудить. Брендон стовідсотковий гомофоб, йому огидна сама думка про близькість із чоловіком. Він намагався з цим боротися, навіть вивчився на психолога… та все марно. А коли я по-справжньому закохалася… Це було вперше і востаннє… Тоді я геть утратила розум! Вирішила порвати з Брендоном, залишила Царство Світла, вийшла заміж, але… але… — Її аж затіпало.

Я міцно пригорнув Бренду до себе й лагідно сказав:

— Далі не треба, сонечко. Я знаю, що з вами було. Мені розповідали.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Сестра потроху заспокоювалася. А мої думки знову звернулися до Джерела.

— Брендо, — нарешті озвався я. — Тут щось не так.

Вона вивільнилася з моїх обіймів.

— А саме?

— Я про нав’язані нам правила гри. Вони якісь штучні, надумані, надто вже людські. Не вірю, що вони такі ж споконвічні, як саме Джерело. Треба з’ясувати, хто їх запровадив і навіщо. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що коли боровся з Агнцем, на мить відчув присутність особистості в надрах Джерела?

— Так, пам’ятаю. — Бренда не на жарт стривожилася. — Невже ти хочеш…

— Хочу, — твердо сказав я. — І зроблю. Мені начхати, хто мешкає в Джерелі — хай навіть Господь Бог. Я однаково зажадаю від нього пояснень.

— Це дуже небезпечно, Артуре, — спробувала відмовити мене сестра. — Смертельно небезпечно. Тоді ти мало не загинув.

— Але ж не загинув.

— Вдруге може не пощастити.

— А проте я ризикну. Відійди від Джерела, сестричко. А краще, повертайся в матеріальний світ.

Переконавшись, що моє рішення остаточне, Бренда зітхнула й заперечно похитала головою:

— Нікуди я не піду, Артуре. Я залишуся тут і страхуватиму тебе.

Трохи подумавши, я кивнув:

— Гаразд.

— І ще одне, — додала сестра. — Не забувай, що від тебе залежить життя Бронвен; не забувай, що маєш доньку; не забувай про нас із Брендоном, про Дейдру й Дану. Ми всі любимо тебе і не хочемо втратити.

— Я знаю, — відповів я й поцілував Бренду в губи. — Я пам’ятатиму про це.

Я ліг на траву і спрямував погляд у мінливе небо Безчасів’я. Наді мною завис Образ Джерела, і через нього я почав черпати енергію.

Ріки, моря, океани Сили вливалися в мене, а я поглинав їх, мов губка, і відчував, як вібрують мої нерви від нелюдської напруги. Я вже накопичив колосальний заряд енергії — і продовжував, продовжував черпати її з Джерела…

— АРТУРЕ! — злякано гукнула Бренда. — ЗУПИНИСЯ! ГОДІ!

Я й сам розумів, що це вже занадто, але мета була така близька. Я майже досяг її… І таки досяг!

Моє тіло лежало на траві під небом Безчасів’я, а розум блукав у похмурих надрах Джерела — набагато глибше, ніж дев’ятий рівень Кола Адептів. Мене оточувала сліпуча пітьма.

„Що ти шукаєш, живий?“ зненацька пролунав у моїй голові безбарвний, позбавлений емоцій голос. „Чому ти тут, коли ще твій час не настав?“

„Хто ти?“ запитав я.

„Суть,“ почув у відповідь.

„Хто-хто?“

„Я суть, матриця особистості, якщо завгодно, душа вмерлого адепта. Колись і ти мешкатимеш тут, а як негайно не заберешся — то дуже й дуже скоро.“

Я міг би злукавити і сказати, що цікавість подолала в мені страх. Але буду відвертий: я не відступив лише тому, що мене паралізувало від жаху. Я був готовий до зустрічі з ким завгодно — тільки не з мертвою душею.

„Ти ще тут?“ за секунду озвалася суть.

„Я не піду, поки не отримаю відповіді на свої запитання,“ набравшись хоробрості, заявив я.