Олег Авраменко - Син Cутiнкiв i Cвiтла

Я виринув на поверхню, пирхаючи й віддихуючись. Джерело було спокійне, і крізь товщу води я бачив під собою блакитну безодню, яку щойно покинув.Отже, попри свій намір, я все-таки скупався в Джерелі, тримаючи контакт з Дейдрою. Іншого виходу не мав — коли Джерело поглинуло мене, я мусив пройти Коло Адептів. А Дану течія віднесла на Шлях Посвяти. Вона здобула Силу — і водночас закарбувала в собі сутність Брендона. Так само як я — Дейдрину…

А проте я не шкодував, що так сталося. Ми з Даною пізнали надзвичайні відчуття. Це було кохання, піднесене до степеня нескінченності. Це була справжня фантастика! Заради таких захопливих миттєвостей варто страждати все своє життя…

Я підплив до парапету й вибрався на нього. Щойно залишивши Джерело, я миттю став сухий — вода в ньому була перенасичена енергією, і мій орґанізм автоматично позбувався її надлишків, відновлюючи природний баланс речовин.

Я пройшовся по периметру водоймища, і зіскочив біля голої дівчини, що спокійно спала під парапетом у м’якій траві. Її чарівне личко промінилось умиротворенням, а на вустах грала щаслива усмішка.

Я теж усміхнувся — щасливо і трохи сумно. Присів поруч з Даною і кілька хвилин лагідно дивився на неї, не наважуючись розбудити. З власного досвіду я знав, що наслідки закарбування позначаться не одразу, та все одно боявся побачити в її очах відчуженість і каяття.

Врешті я обережно викликав Образ Джерела і замовив для себе й Дани одіж. Мені годилося абищо, бо в будь-якому разі я мав повернутися прямісінько в свої королівські шати. А от з Даниним вбранням довелося попрацювати, щоб воно було схоже на те, яке згоріло у Джерелі.

Впоравшись із цією справою і вдягнувшись, я про всяк випадок перевірив стан Воріт — і тут мене чекав неприємний сюрприз. Джерело перенесло нас трохи вперед за часом матеріального світу — приблизно на дві соті секунди. Тепер я бачив лише одне входження, останнє. Це була жінка — Бронвен чи Бренда. А Морґана я проґавив…

Дана поворушилась, розплющила очі й сонно подивилася на мене.

— Артуре, любий…

Я приліг поруч, обійняв її й ніжно поцілував.

— Як ти?

— Нормально. Правда, трохи хвилювалася, коли вибралася з Джерела і не побачила тебе. Чому ти так затримався?

— Бо мав пройти всі дев’ять рівнів Кола Адептів, — пояснив я. — А ти до якого дійшла?

— Лише до третього.

— Для початку гарний результат. І взагалі, все було чудово. — Я знову поцілував її. — Ти не шкодуєш, сонечко?

Данині очі засяяли.

— Ніскілечки! Я така щаслива!… Давай ще раз.

Я зітхнув:

— Скоро ти відчуєш…

Вона рвучко затулила мені рота долонею.

— Мовчи! Ані слова про Брендона. Зараз я кохаю тебе і хочу лише тебе. Може, завтра почну мучитися, як ти… та це буде завтра. — Дана зарилася обличчям на моїх грудях. — Ну, будь ласочка, Артуре, давай ще, дуже тебе прошу.

Для мене це була неабияка спокуса. Знову кохатися з Даною під шаленство стихій, злетіти на самісіньку вершину світу, а потім упасти в найглибшу безодню буття, згоріти в Джерелі дотла і відродитись у ньому, як Фенікс із попелу… Я вже збирався сказати „так“, аж раптом до нас долинув сплеск води, а відтак — полегшене пирхання.

— Ну от, — сказала Дана. — Джерело вже хвилюється. Теж хоче.

— Це не Джерело. Це щось із Джерела. Вірніше, хтось.

Звівшись на ноги, я побачив у центрі водойми знайому голівку з потемнілим від вологи білявим волоссям. Я не покликав її на ім’я, бо поруч була Дана, а просто махнув рукою й гукнув:

— Агов!

Бронвен помітила мене.

— Привіт, Артуре! Я зараз. — І попливла в моєму напрямку.

— Хто це? — запитала Дана.

— Хазяйка Джерела.

— Хазяйка! — злякано охнула вона і схопила сукню.

— Та не бійся, — сказав я. — Це дуже мила особа. Якщо не дражнити, не кусатиметься. Я зву її Сніговою Королевою.

— Дивне ім’я, — зауважила Дана. Вона квапливо надягла сукню на голе тіло й додала: — Між іншим, це не мої речі. Хоча сукня дуже схожа.

— Твоє вбрання згоріло в Джерелі, — пояснив я. — Довелося замовити нове.

— Дякую, Артуре, — сказала вона, натягаючи панчохи. — Тільки ти дещо забув. Я не бачу черевичків.

— От чорт! — вилаявся я і, викликавши Образ, з театральним пафосом проголосив: — Черевички для Попелюшки!

В одній моїй руці з’явилася пара жіночих черевичків, а в іншій — білосніжний мереживний халат.

— А халат навіщо? — запитала Дана.

— Для Снігової Королеви, — відповів я. — Ти ж не думаєш, що вона вкрита шерстю.