Джон Толкін - Роверандом

G (сторінка 379)

Відсутність такого чуття — це лише гіпотеза щодо людей забутого минулого, хай яку нестримну бентегу переживають, деградувавши чи давши ввести себе в оману, люди сьогоднішні. Вона така сама легітимна, — а проте ця інша краще узгоджується з тими задокументованими абищицями стосовно роздумів давніх людей на цю тему, — як і гіпотеза, що твердить, ніби те чуття колись було значно сильніше, ніж сьогодні. Ті фантазії, які змішували людські подоби з тваринними й овочевими формами або ж наділяли людськими здібностями звірів, — давні, та, певна річ, не свідчать про плутанину. Якщо вони про щось і свідчать, то саме про протилежне. Фантазія не розмиває чітко окреслених меж реального світу, адже вона спирається на них. Щодо нашого — західного, європейського — світу, то «чуття окремішності» насправді зазнавало нападів і послаблювалось у наші дні не фантазією, а науковою теорією. Не розповідями про кентаврів, вовкулак чи зачарованих ведмедів, а гіпотезами (чи догматичними здогадами) наукових письменників, котрі класифікували Людину не лише як «тварину» (ця класифікація в сиву давнину була правильною), а як «лише тварину». Унаслідок цього відбулося спотворення думки. Природна любов людей уся не перекинулася на звірів, а людське бажання «влізти у шкуру» інших живих істот бурхливо розрослось. І тепер ми маємо людей, котрі люблять тварин більше, ніж людей; котрим так шкода вівці, що вони клянуть пастухів гірше, ніж вовків; котрі оплакують убитого на війні коня й паплюжать загиблих солдат. Саме зараз, а не у дні, коли зароджувалися чарівні історії, ми «втратили чуття окремішності».

Н (сторінка 381)

Дієслівне закінчення — його зазвичай вважають типовим закінченням чарівних історій, так само як «колись давно» вважають типовим початком — «і жили вони відтоді довго і щасливо» є штучною конструкцією. Нею вже нікого не обдурити. Кінцеві фрази такого штибу можна порівняти з берегами та рамками картин, і їх однаково можна вважати і реальним закінченням будь-якого окремого фрагменту безшовного Плетива Розповіді, і обрамленням видимого пейзажу чи віконної рами Зовнішнього Світу. Ці фрази можуть бути чіткі чи вишукані, прості чи пишномовні, такі самі штучні й такі самі необхідні, як рами: прості, різьблені або позолочені. «І досі там живуть, якщо не повмирали». «Ось вам діти казка, а мені — бубликів в'язка». «І жили вони довго і щасливо». «І я там був, мед-пиво пив і лиш вуса обмочив».

Закінчення такого штибу пасують чарівним історіям, бо в таких казках закладено більше чуття й розуміння нескінченності Світу Розповіді, ніж у більшості сучасних «реалістичних» історій, уже втиснутих у вузькі межі нетривалого часу. Гострий зріз нескінченного полотна не обов'язково втискати у формулу, навіть гротескну чи комічну. Невідпорний розвиток сучасної ілюстрації (багато в чому фотографічної) спричинився до відсутності меж і того, що «картина» закінчується там само, де закінчується папір. Цей метод, можливо, пасує для фотографій, але він геть неприйнятний для картин, які ілюструють чарівні історії або ж черпають у них натхнення. Зачарованому лісу потрібна грань чи то пак старанно окреслений край. Друкувати її разом зі сторінкою, як «знімок» Скелястих гір у «Пікче Пост», ніби він є дійсно «миттєвим знімком» чарівного краю чи «замальовкою, що її зробив наш митець на тому самому місці» — дурниця і зловживання.

Що ж до початку чарівних історій, то ледве чи комусь до снаги вдосконалити формулу Колись давно. Вона діє миттєво. Цю дію можна оцінити, наприклад, читаючи чарівну історію «Жахлива голова» зі «Синьої чарівної книги». Це власна адаптація Єндрю Ленґа відомої легенди про Персея та Ґорґону. Вона починається словами «колись давно», не називаючи ні року, ні країни, ні осіб. Такий підхід нині можна назвати «перетворенням міфології на чарівну історію». Я би радше сказав, що це — перетворення високої чарівної історії (такими є грецькі легенди) на ту конкретну форму, яка зараз найвідоміша в нашій країні: ясельну, або «бабусину» форму. Безіменність — не чеснота, а випадковість. і її не варто було наслідувати; адже тут аморфність — це приниження, перекручування через забудькуватість і брак майстерності. А от із безчасовістю, гадаю, все інакше. Той початок — не від бідності, а від багатозначності. Він умить створює враження величного неосяжного світу часу.

Одна з величезних приємностей фаху книжкового ілюстратора полягає у бажанні та можливості повернутися до розповідей, які читав багато-багато років тому, і знову ними захопитися — нерідко надаючи особливої уваги деталям, — а також отримати задоволення від нових творів. Деякі з історій, які вміщено в цій книзі, я вперше прочитав лише кілька місяців тому й пожалкував, що не мав їх напохваті, коли мої діти прагнули щовечора слухати казки.