В (сторінка 343)
Звісно ж, ці деталі, як правило, потрапляли у казки, навіть у часи, коли цих звичаїв справді дотримувалися тому що вони цінні як елемент творення розповіді. Якби мені довелося написати історію, в якій повісили чоловіка, то в наступні віки, якби історія збереглася (а це вже є знаком того, що історії притаманна певна незмінна та більш ніж локальна чи тимчасова цінність), це мало би продемонструвати, що вона була написана в період, коли людей дійсно вішали і це було законно. Мало би: в майбутньому не можна бути певним щодо цього висновку. Адже для того, щоби бути певним цього, майбутньому дослідникові потрібно було би точно знати, коли повішання вважали законним і коли я жив. А я міг би запозичити цей випадок із інших часів і місць, із інших історій; я міг би просто його вигадати. Проте, навіть якби цей висновок виявився правильним, сцена повішання з'явилася в історії тільки (а) тому, що я був свідомий драматичної, трагічної чи макабричної сили цього епізоду в моїй казці або (б) тому, що ті, хто передав її прийдешнім поколінням, перебували під таким впливом тієї сили, що зберегли цей епізод. Часова відстань, цілковита антикварність і чужорідність могли би згодом загострити лезо трагедії чи жаху, але те лезо мусило існувати, щоб ельфійське точило старовинності загострило його. Відтак найменш корисно — принаймні для літературних критиків — відповідати чи запитувати про Іфіґенію, доньку Агамемнона: «Чи легенда про її жертвопринесення в Авліді походить із часів, коли людські жертви були звичайною практикою?»
Кажу тільки «як правило», бо цілком зрозуміло: те, що тепер вважають «розповіддю», колись задумували як щось інакше, наприклад, як реєстрацію факту чи ритуалу. Йдеться саме про «реєстрацію». Історія, вигадана, щоби пояснити ритуал (процес, який подекуди вважають часто повторюваним), залишається передусім історією. їй віритимуть, і вона вціліє (вочевидь, надовго переживе сам ритуал) тільки завдяки своїй цінності як розповіді. У деяких випадках ті деталі, які зараз помітні лише через те, що вони видаються дивними, могли раніше бути такими буденними та не вартими уваги, що з'являлися ніби ненароком: наче згадка про те, що чоловік «зняв капелюха» чи «сів у поїзд». Але такі повсякденні деталі ненадовго переживуть зміну щоденних звичок. Принаймні не в епоху усної передачі інформації В епоху писемності (і швидких змін у звичках) розповідь може залишатися незмінною досить довго, щоби навіть її буденні деталі набули незвичності й вишуканості або дивовижності. Багато творів Дікенза нині справляє саме таке враження. Сьогодні можна відкрити томик із його романом, придбаний і вперше прочитаний тоді, коли щоденні звички відповідали описаним у тій історії, хоча зараз ті деталі вже настільки самовіддалені від наших щоденних звичок, як і елізабетинський період. Але така ситуація характерна лише для модерну. Антропологи та фольклористи не уявляють собі нічого подібного. Проте, коли вони працюють із незадокументованим усним переданням, тоді їм тим паче слід подумати про те, що в цьому випадку вони мають справу з об'єктами, чиєю першочерговою метою було складання історій і які вціліли насамперед із тієї самої причини. «Жаб'ячий король» (див, с. 379) — це не Credo [54]і не посібник із законів тотемізму, а чудернацька казка з цілком очевидною мораллю.
С (сторінка 345)
Наскільки мені відомо, діти з ранньою схильністю писати не мають особливого потягу до створення чарівних історій, хіба якби ті були чи не єдиною продемонстрованою їм формою літератури; і найприкметніше, що спроби їхні — провальні. Ця літературна форма — не проста. Коли діти й мають якийсь особливий нахил, то він звернений до казок про тварин, що їх дорослі часто плутають із чарівними історіями. Найкращі з-поміж відомих мені казок, які написали діти, були або «реалістичні» (за задумом), або зі звірами та птахами — головно зооморфними людськими подобами, характерними для казок про тварин — як персонажами. Гадаю, діти дуже часто обирають саме таку форму насамперед тому, що вона допускає значну частку реалізму: зображення домашніх подій і розмов, які справді знайомі дітям. Одначе саму форму зазвичай пропонують або визначають дорослі. Вона дивним чином переважає в літературі, хорошій і поганій, яку нині переважно читають малим дітям, — припускаю, що П розуміють як щось близьке до напівнаукових книг про звірів і пташок: до «природознавства», яке також вважають належною поживою для юних умів. І це супроводжується засиллям ведмедиків і кроликів, які, здається, витіснили ляльок навіть із ігрових кімнат дівчаток. Діти складають саги — нерідко довгі та гарно продумані — про власні іграшки. І якщо ті мають подобу ведмедів, то ведмеді й стануть героями саги, проте говоритимуть, наче люди.
Читать дальше