Джон Толкін: Роверандом

D (сторінка 352)

З зоологією та палеонтологією («для дітей») я познайомився в тому самому ранньому віці, що і з Чарокраєм. Розглядав картинки з нині сущими звірами та справжніми (так мені казали) доісторичними тваринами. «Доісторичні» тварини подобалися мені більше за звичних: вони принаймні жили колись давно, й у гіпотези щодо їхнього існування (базовані на якихось незначних доказах) утиснулися проблиски фантазії. Та мені не подобалося, коли мені розповідали, ніби то були «дракони». Досі можу запалати тим самим обуренням, яке викликали в мене у дитинстві наставницькі запевнення родичів (чи книг, які вони дарували) на кшталт того, що «сніжинки — то чарівні коштовності», або що «вони прекрасніші за чарівні коштовності», або що «дивовижі океанічних глибин вражають більше, ніж чудеса країни чарівниць». Діти очікують, що ту різницю, яку вони відчувають, але не здатні проаналізувати, старші їм пояснять чи принаймні визнають, але аж ніяк не зігнорують і не відкинуть. Я жваво реагував на красу «Реальних речей», але мені здавалося, що змішувати її з дивом «Інших речей» — то словесне штукарство. Я прагнув вивчати Природу, прагнув далебі сильніше, ніж читати більшість чарівних історій; але мені не хотілося, щоби мене заманили в Науку й оманою вивели з Чарокраю люди, котрі, здається, вважали, що завдяки чомусь схожому на первородний гріх я повинен надавати перевагу казкам, але, відповідно до чогось схожого на нову релігію, мене слід змусити любити науку. Вивчення Природи може тривати ціле життя чи й вічність (коли вистачить хисту); проте в людині є частина того, що «не від Природи», й ця частина не зобов'язана вивчати Природу і, правду кажучи, геть незадоволена нею.

Е (сторінка 360)

У сюрреалізмі, наприклад, зазвичай присутні ті хворобливість і передчуття біди, на які дуже рідко можна натрапити в літературній фантастиці. Досить часто доводиться підозрювати, що розум, який породив змальовані образи, насправді був хворим іще до того; й усе-таки це припущення пояснює далеко не кожен випадок. Дивні порушення розумової діяльності часто викликає саме процес змальовування речей такого штибу, — цей стан якісно та за затьмаренням свідомості подібний до марення під час лихоманки, коли розум розвиває виснажливу плодючість і легкість у творенні зображень, убачаючи в довколишніх об'єктах зловісні чи гротескні подоби.

Тут мені, звісно ж. ідеться про первісне виображення Фантазії в «живописі», а не в «ілюстраціях» і не в кінематографі. Хоч якими хорошими були би самі ілюстрації, чарівним історіям із них малий хосен. Радикальна різниця між тим мистецтвом (включно з драмою), яке унаочнює образ, і справжньою літературою полягає в тому, що воно накидає одну видиму форму. Літературу ж кожен розум опрацьовує по-своєму, відтак вона більш плідна. Вона водночас і універсальніша, й гостро своєрідніша. Якщо вона розповідає про хліб, вино, камінь чи дерево, то апелює до цілості тих речей, до їхньої ідеї; проте кожен слухач по-своєму неповторно виобразить їх. Якщо в розповіді сказано: «Він їв хліб», — то у драматурга чи художника немає іншого вибору, як зобразити «кусень хліба» відповідно до власних смаку й уяви, а от слухач подумає про хліб загалом і намалює власний образ. Якщо в розповіді сказано: «Він видерся на пагорб і побачив ріку, що текла в пониззі», — ілюстратор упіймає або майже впіймає власне бачення цієї сцени; та кожен слухач, почувши ці слова, отримає власну картинку, зібрану з усіх пагорбів, річок і низин, які він коли-небудь бачив, але особливо — з Пагорба, Річки та Пониззя, які для нього були першим утіленням цих слів.

F (сторінка 362)

Передовсім я, звісно ж, кажу про фантазію в формах і видимих образах. Драму можна витворити зі впливу на людських персонажів у Фантазії чи в Чарокраї певної події, яка не вимагає залучення механізмів і яка — припускають чи розповідають — уже відбулася. Та врешті-решт, то — не фантазія; людські персонажі виходять на сцену, й увага концентрується на них. Драму такого штибу (прикладом можуть бути деякі п'єси Бері) використовують для розваг, або як сатиру, або ж для передачі тих «послань», які мав на гадці драматург — маючи на увазі людей. Драма — антропоцентрична. А Чарівній історії та Фантазії такими бути не конче. Є, до прикладу, чимало розповідей про те, як чоловіки та жінки зникали й роками перебували серед чарівників, не помічаючи плину часу і не старіючи. «Мері Роуз» Бері — п'єса на цю тему. Жодного чарівника там не видно. Натомість є людські істоти, котрі безперервно зазнають жорстоких мук. Незважаючи на сентиментальні зірку та янгольські голоси наприкінці друкованої версії, ця п'єса болісна і легко перетворюється на чортівню: затупленням (я бачив саме такий варіант) ельфійського поклику «янгольськими голосами» наприкінці вистави. Недраматичні чарівні історії теж можуть бути жалюгідні чи жахливі, доки в них згадують про людські жертви. Та їм не потрібно такими бути. У більшості з них рівноправно присутні й чарівниці. А в деяких — саме вони й викликають найбільший інтерес. Безліч коротких фольклорних оповідок про такі пригоди є лише «свідоцтвами» про чарівниць, окремими пунктами у правічному накопичуванні «вірувань» стосовно них і способів їхнього існування. Відтак страждання людей, котрі ввійшли з ними в контакт (досить часто — охоче), постають в іншому ракурсі. Драму можна побудувати на стражданнях жертви радіологічного дослідження, але ж не на самому радії. Проте цілком можливо бути насамперед зацікавленим радієм (не радіологами) чи насамперед зацікавленим Чарокраєм, а не муками смертних. Одне зацікавлення породить наукову книгу, інше — чарівну казку. Драма ж не дасть собі ради з жодним.