Джон Толкін: Роверандом

Проте «втіху» від чарівних казок не обмежує саме лише уявне задоволення прадавніх бажань. Значно важливішим її аспектом є Втіха від Щасливого Закінчення. Майже всі — й тут я буду наполягати на своєму — завершені чарівні історії повинні його мати. Принаймні я сказав би так: якщо Трагедія є істинною формою Драми, найвищим її призначенням, то щодо Чарівної історії справедливим буде протилежне твердження. А тому що ми, здається, не знайшли ще слова для позначення того протилежного, я називатиму його Евкатастрофа. Евкатастрофічна казка є істинною формою чарівної казки та найвищим її призначенням.

Утіха від чарівних історій, радість од щасливого закінчення (чи правильніше було би сказати: доброї катастрофи, несподіваного радісного «повороту», адже в жодної чарівної казки немає справжнього завершення) [46] — оця радість, яка є одним із тих почуттів, що їх чарівним історіям удається викликати якнайкраще, за своєю природою не є ні «ескапістською», ні «біженецькою». На казковому — чи іншосвітньому — тлі вона є несподіваною та дивовижною благодаттю: на те, що вона повториться, покладатися годі. Ця радість не заперечує існування дискатастрофи, страждання та поразки: їхня ймовірність є необхідною для того, щоби відчути радість їхнього уникнення; вона заперечує (навіть попри чималу кількість доказів, якщо хочете) останню всесвітню катастрофу, а відтак є evangelium [47] і дозволяє на якусь невловну мить угледіти Радість — Радість поза стінами світу, пронизливу, наче горе.

Власне, ознакою хорошої чарівної історії, високого чи довершеного рівня, є те, що нехай які шалені будуть події, які фантастичні чи жахливі пригоди, вона може з настанням «повороту» забезпечити дитині чи дорослому, котрий її слухає, мить, коли забиває дух, а серцевий ритм і збурення межують зі сльозами (або і справді супроводжуються ними), — мить, таку саму гостру, як і ті, що їх викликає будь-яка інша форма літературного мистецтва, та надзвичайно особливу.

Навіть сучасні чарівні історії подеколи здатні справити такий вплив. Це нелегко здійснити; він залежить від цілої історії, що є обрамленням для самого повороту, який натомість відображає її пишноту. Казка, де цього досягнуто бодай частково, не може бути цілковито провальною, попри будь-які її вади, змішання та плутанину з призначенням. Це відбулося навіть у чарівній історії самого Ендрю Ленґа: у «Принці Пріґіо» — незадовільній із багатьох поглядів. Коли кожен із уцілілих лицарів підходив, і здіймав угору меча, і вигукував: «Нехай живе принц Пріґіо», — радість бодай трохи нагадувала ту міфічну властивість чарівних історій: радість тут величніша за описану подію. У Ленґовій казці її не виявилося б узагалі, якби описана подія не була частиною серйознішої чарівної «фантазії», ніж основна частина твору, яка, загалом, легковажна, з напівзневажливою посмішкою ввічливої, вишуканої Conte [48]на вустах [49]. Значно могутнішим і пронизливішим є цей вплив у серйозній розповіді про Чарокрай [50]. У таких історіях, коли настає той «раптовий» поворот, нам випадає пронизлива мить радості, й сердечне поривання, що на часину виходить поза звичні межі, роздирає саме плетиво розповіді, дозволяючи пробитися крізь неї слабкому світлу.

Сім довгих літ я служила у тебе,

На пагорб гладенький піднялась для тебе,

Криваву сорочку носила для тебе,

Чи ж не прийдеш ти й не глянеш на мене?

Він почув і поглянув на неї [51].

ЕПІЛОГ

«Радість», яву я означив як прикмету істинної чарівної історії (чи романтичної повісті) або ж її тавро, гідна особливої уваги.

Напевно, кожен письменник, котрий творить вторинний світ, фантазію, кожен субтворець прагне бути до певної міри справжнім творцем, маючи надію, що у своєму творенні послуговується реальністю: сподівається, що характерні риси цього вторинного світу (якщо не всі його деталі) [52]взято з Реальності або ж вони перетікають у неї. Якщо йому дійсно вдається досягти того, що можна справедливо описати словниковим визначенням «внутрішня щільність реальності», — то важко збагнути, як таке можливо, якщо твір не перетинається певним чином із реальністю. Відтак особливу рису — «радість» — успішної Фантазії можна тлумачити як раптовий проблиск реальності чи правди, що залягають насподі. Це не лише «втіха» на противагу стражданням цього світу, але й задоволення, й відповідь на запитання: «Це правда?». Моя перша відповідь на це запитання була (цілком справедливо) така: «Якщо ви добре вибудували свій маленький світ — тоді так, у вашому світі це — правда». Для митця (або ж для мистецької частини митця) цього досить. Але в евкатастрофі ми, спостерігаючи короткочасне видиво, помічаємо, що відповідь може бути величніша: то може бути далекий спалах чи відлуння evangelium у реальному світі. Вживання цього слова натякає на зміст мого епілогу. Це дуже важлива та небезпечна річ. Зухвало з мого боку — взятись опрацьовувати таку тему; та якщо, з вищої ласки, те, що я мовлю, має з певного погляду бодай якусь вагу, то вона, звісно ж, є лише однією гранню невимовно багато! правди: скінченної тільки тому, що здібності Людини, для котрої це й було зроблено, теж скінченні.