Джон Толкін - Роверандом

Це, втім, модерно-особливий (чи випадковий) «ескапістський» аспект чарівних історій, який притаманний також і лицарським романам, й іншим історіям з минувшини чи про неї. Чимало розповідей із минувшини стали «еспапістськими» за формою лише тому, що дійшли з того часу, коли люди зазвичай отримували задоволення від витворів власних рук, до наших днів, коли багато хто гидує речами, що їх створили люди.

Проте є ще й інші, кардинальніші, «ескапізми», які завжди були присутні в чарівних історіях і легендах. Є інші речі, від яких треба рятуватися, похмуріші та страшніші за шум, сморід, безжальність і безглуздість двигуна внутрішнього згорання. Є голод, спрага, злидні, біль, страждання, несправедливість, смерть. І навіть якщо людині не відомі ці перелічені негаразди, то є ще правічні обмеження, від яких чарівні історії пропонують своєрідний порятунок; є прадавні амбіції та бажання (вони зачіпають самі першооснови фантазії), і чарівні історії пропонують своєрідний спосіб задовольнити їх і втішити. Декотрі з цих бажань є простими слабкостями чи виявами допитливості: бажання вільно, як риба, пропливати морськими глибинами чи прагнення здійснити безшумний. Граційний, економний пташиний політ — оте прагнення, що його нібито (за рідкісними винятками) задовольняють аероплани, які ми бачимо у високості, й, коли вони розвертаються у променях сонця, вітер і відстань роблять безшумними. — тобто це лише уявляють, а не втілюють. Але є і сильніші поривання, а саме: потяг до спілкування з іншими живими істотами. На цьому бажанні, такому самому давньому, як і Падіння, власне, і ґрунтується поява в казках звірів і чудовиськ, які розмовляють, а особливо — чарівне розуміння людьми тваринної мови. Оце і є причина — а не «замішання», яке приписують умам людей дописемних часів, — позірної «відсутності чуття відмежування нас від звірів» [43]. Гостре чуття розмежування з'явилося дуже давно, та поряд із ним виникло й чуття, що то було відокремлення: на нас лежать дивний фатум і якась провина. Інші створіння — то наче інші королівства, з якими Людина розірвала зв'язки й тепер бачить їх лише ззовні, на відстані, перебуває з ними у стані війни або ж короткого напруженого перемир'я. Тих, кому дістався привілей помандрувати бодай у близьке порубіжжя, мало; решті ж доводиться задовольнятись оповідями мандрівників. Навіть про жаб. Говорячи про ту дещо чудернацьку, та дуже поширену чарівну історію «Жаб'ячий король», Макс Мюллер у властивій йому бундючній манері запитує: «Як дійшло до того, що таку історійку взагалі вигадали? Люди, треба сподіватися, в усі часи були вдосталь обізнані для того, щоби розуміти, що шлюб між жабою та донькою королеви — це нісенітниця». Авжеж, треба сподіватися! Бо якщо ні, то в цій історії зовсім не буде сенсу, вона залежатиме — як воно і є — від сенсу абсурдності. Фольклорні витоки (або ж припущення щодо них) тут ні при чому. Роздуми на тему тотемізму теж не дадуть користі. Адже хай там які звичаї чи вірування щодо жаб і криниць стоять за цією історією, жаб'яча подоба побутувала й досі побутує в казці [44]саме тому, що вона така дивна, а шлюб із жабою — такий безглуздий, далебі мерзенний. Одначе, звісно, у версіях, які стосуються нас: ґельських, німецьких, англійських [45] — принцеса насправді не не одружується з жабою: жаба виявляється зачарованим принцом. А основна ідея казки не в тому, щоби вважати жабу ймовірним шлюбним партнером, а в тому, що обіцянки необхідно дотримувати (навіть якщо наслідки цього важко витерпіти), і цей мотив разом із мотивом непорушення заборони струмує крізь цілу Країну Чарівниць. Це — одна з нот у звучанні ріжків Ельфокраю, причім вельми гучна.

І, нарешті, є найдавніше та найглибше бажання: Величний Порятунок, Порятунок од Смерті. У чарівних історіях чимало прикладів та способів цього досягнути, — це можна було би назвати істинним духом ескапізму чи, ще так скажу, біженства. Проте щось схоже є і в інших історіях (найбільше — в тих, які черпають натхнення в науці) та в інших дослідженнях. Чарівні казки складають люди, а не чарівниці. Людські розповіді про ельфів, без сумніву, сповнено Порятунком від Безсмертя. Проте годі очікувати, що наші розповіді завжди підноситимуться над рівнем буденного. Утім, це трапляється таки часто. Мало що в них таке повчальне, як тягар невмирущості такого штибу чи радше серійного життя, до якого поспішатиме «біженець». Адже чарівні історії віддавна й донині особливо схильні навчати таких речей. Для Джорджа МакДональда смерть була найбільш натхненною темою.