Террі Гудкайнд - П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню

— Лорд Рал, а як з усім іншим? З Д'харою, з Серединними Землями? З людьми?

— А що з ними?

— Ну, вони ж будуть вас чекати.

— Я їм не потрібен. Я йду геть.

— Як ви можете говорити таке, Магістр Рал?!

— Я порушив усі відомі мені правила чарівника. Я… — І він замовк. Йому було все одно.

— А де Дю Шайю? — Запитала Кара.

— Я відіслав її додому, до її народу. Її завдання виконане. — Річард покосився на Морд-Сіт. — У неї народилася дитина. Красива дівчинка. Вона назвала її Карою, в честь тебе.

— Ну, тоді я рада, що вона не страшненька, — засяяла Кара. — Деякі немовлята досить потворні, знаєте.

— Ну, так ця просто красуня.

— Вона схожа на вас, лорд Рал?

— Ні! — Річард обдарував Морд-Сіт суворим поглядом. Кара заглянула в екіпаж. Світла коса ковзнула на плече.

— Що сталося з Матір'ю-сповідницею?

— Я мало не дозволив її вбити. — Кара нічого не сказала.

— Я чув, тебе спіймали. З тобою все гаразд? — Запитав він.

— Вони виявилися дурнями. — Кара перекинула косу на спину. — Не забрали мій ейдж. Коли ви повернули магію, я змусила їх усіх проклясти своїх матерів за те, що ті взагалі колись зустрілися з їх батьками.

Річард посміхнувся. Ось тепер це була знайома йому Кара.

— А потім я їх убила, — додала вона. Кара простягнула шийку розбитої пляшки, на якій все ще збереглася золота філігранна кришка.

— Магістр Рал, я не впоралася. Я не розбила її вашим мечем. Але… але зрештою я зуміла зробити так, щоб цю чорну пляшку розбили Мечем Істини. — Вона зупинилася. У блакитних очах блищали сльози. — Пробачте, Магістр Рал. Я не впоралася. Я дуже старалася, клянуся вам, але в мене не вийшло.

Тут Річард теж зупинився і обійняв Морд-Сіт.

— Ні, Кара, у тебе все вийшло. Завдяки тому, що пляшку розбили мечем, нам вдалося повернути магію.

— Правда?

Він кивнув, дивлячись їй в очі.

— Правда. Ти все зробила правильно, Кара. Я пишаюся тобою.

І вони пішли далі.

— Ну і чи далеко до дому, лорд Рал? — Річард деякий час роздумував.

— Ну, взагалі-то я вважаю, що Келен — моя сім'я, а значить, будинок скрізь, де б ми з нею не опинилися. Поки я з Келен, я вдома. Все скінчено, Кара. Ти тепер можеш їхати додому. Я тебе відпускаю.

Вона зупинилася. Річард продовжував йти.

— Але у мене немає сім'ї. Всі померли. — Річард озирнувся і подивився на Морд-Сіт. Вона стояла на дорозі і здавалася самотньою, як ніколи.

Повернувшись, Річард обійняв її за плечі і повів із собою.

— Ми — твоя сім'я. Кара. Келен і я. Ми любимо тебе. Так що, як мені здається, тобі слід їхати з нами. Схоже, її це влаштувало.

— А там, удома, будуть люди, яких треба вбити?

— Не думаю, — посміхнувся Річард.

— Тоді навіщо нам туди їхати?

Річард лише посміхнувся у відповідь, і вона продовжила:

— Я думала, ви хочете завоювати весь світ. І чекала, коли ви станете тираном. І вважаю, що вам так і слід вчинити. Мати-сповідниця зі мною б погодилася. Так що нас двоє проти одного. Ми виграли.

— Світ мене не хоче. Вони проголосували і сказали «ні».

Голосування! Так ось у чому біда!

— Я не хочу проходити через це знову.

Кара якийсь час мовчки крокувала поруч, потім сказала:

— А знаєте, вони вас знайдуть. Все одно. Д'харіанці пов'язані з вами узами. Ви — Магістр Рал. Вас відшукають.

— Може, й так. А може, й ні.

— Річард? — Почувся тихий голос.

Річард підійшов до екіпажу.

Келен прокинулася. Він взяв її за руку.

— Хто там? — Запитала вона.

— Всього лише я, — всунула голову Кара. — Довелося повернутися. Бачиш, що з тобою трапляється без мого нагляду?

Келен слабо посміхнулася. Випустивши долоню Річарда, вона взяла руку Кари.

— Добре, що ти тут, — прошепотіла вона.

— Лорд Рал говорить, що я врятувала магію! Можеш собі уявити? І про що я тільки думала?! У мене був такий шанс раз і назавжди позбутися від магії, а я її врятувала!

Келен знову посміхнулася.

— Як ти себе почуваєш? — Запитав Річард.

— Жахливо.

— Не так уже й погано ти і виглядаєш, — повідомила Кара. — Зі мною бувало гірше.

— Ти видужаєш. — Річард ніжно гладив їй руку. — Обіцяю. А чарівники завжди виконують свої обіцянки.

— Холодно, — поскаржилася Келен. Її зуби почали постукувати.

Річард побачив плед, що поклав у кутку Далтон Кемпбелл. Він потягнув його.

З згортку випав Меч Істини.

Річард застиг.

— Схоже, меч теж повертається додому, — прокоментувала Кара.

— Схоже, що так.