Террі Гудкайнд - Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російської

Вона не пам'ятала, як померла.

З якимось дивним відчуттям спокою вона міркувала, чи не означають далекі сердиті голоси, що звучать у її свідомості, що їй знову доведеться здійснити цей трансцендентний перехід.

Якщо і так, вона все одно нічого не може вдіяти.

Вона не пам'ятала, як померла. Тільки смутно пригадувала тихі, щось шепочучі голоси — голоси говорили, що це так, що смерть забрала її, але він притулився губами до її губ і вдихнув у неї своє дихання, своє життя — і воскресив. Вона не знала, хто їй це сказав і хто такий «він».

У ту ніч, коли вона вперше почала розрізняти ледве чутні безтілесні голоси, вона усвідомила, що поруч — люди, і ці люди думають, що вона навряд чи протягне до ранку. Але тепер вона знала, що пережила ту ніч. І всі наступні ночі. Можливо, завдяки тим відчайдушним молитвам і гарячим клятвам, що тихо звучали біля неї в ту першу ніч.

Але — хоча вона й не пам'ятала, як померла — передсмертну біль вона пам'ятала відмінно. Цю біль вона не забувала ніколи. Пам'ятала, як наодинці билася з чоловіками, що накинулися, немов зграя скажених псів. Пам'ятала град жорстоких ударів, що кинули її на землю, пам'ятала стусани, удари важких кованих чобіт, тріск і ламання кісток. Пам'ятала кров — стільки крові! — На їхніх руках, на чоботях. Пам'ятала дикий жах, що охопив її, коли від болю вона не могла ні крикнути, ні охнути.

Потім — через кілька годин, а може, і днів, цього вона не знала, — коли вона лежала на чистій білизні в чужому домі і заглянула в його сірі очі, вона зрозуміла, що для декого життя припасло біль куди гіршу, ніж дісталася їй.

Вона не знала, як його звуть. Його сповнений скорботи погляд не залишав сумнівів, що вона повинна знати його. Повинна пам'ятати його ім'я краще, ніж власне, — але не пам'ятала. І це пригнічувало її найбільше.

Варто було їй заплющити очі, як вона зустрічала цей його погляд, в якому, крім страждання, була надія — таку відчайдушну надію могла дати тільки щира любов. І навіть коли непроникна темрява заволікала її розум, вона не дозволяла цій пітьмі затьмарювати світло його очей.

Часом вона згадувала його ім'я, але потім забувала знову. А іноді, коли біль ставала абсолютно нестерпною, забувала і своє власне.

І всякий раз, чуючи його ім'я, Келен згадувала, хто він. З відчайдушною рішучістю вона чіплялася за це ім'я — Річард, за свої спогади про нього, про те, що він для неї означає.

Навіть пізніше, коли оточуючі ще боялися, що вона все ще може померти, Келен знала, що буде жити. Зобов'язана жити. Заради Річарда, свого чоловіка. Заради дитини, яку носить у своєму лоні. Його дитини. Їх дитини.

Грубі чоловічі голоси, які називали Річарда по імені, нарешті змусили Келен відкрити очі. Вона скривилась від миттєво ожилого болю, який сон якщо не виганяв, то хоча б притуплював. Приміщення, де вона лежала, наповнювало м'яке бурштинове світло. Освітлення було неяскравим, і вона прийшла до висновку, що або вікна чимось завішені, або наближається захід. У своєму нинішньому стані вона не тільки втратила відчуття часу, але і, прокидаючись, не уявляла собі, скільки проспала.

Келен провела язиком по пересохлих губах. Тіло здавалося налитим свинцем, її нудило, як колись у дитинстві, коли вона з'їла три печених яблучка перед подорожжю на Кораблі в погожий вітряний день. Тоді було тепло, як зараз. Так буває влітку. Вона спробувала підвестися, але її тут же повело, і розум почав тонути в туманному морі. Шлунок збунтувався — довелося зосередити всі сили, щоб стримати блювоту. Вона вже занадто добре знала, що зараз немає нічого гіршого блювоти. Очі закрилися, і вона почала провалюватися в пітьму.

Але тут же зусиллям волі змусила себе виринути з мороку і знову відкрити очі. Келен згадала: їй дають трави, які заспокоюють біль і допомагають заснути. Річард відмінно розбирається в травах. Що ж, принаймні ці настої занурюють її в отупляючий сон. Але біль, нехай і не настільки гостра, наздоганяла її і уві сні.

Повільно, обережно, щоб не розтривожити біль, що при найменшому русі кинджалами встромлялася в ребра, Келен зробила глибокий вдих. Легені наповнилися ароматом хвої і смоли. Шлунок потихеньку почав заспокоюватися. Але пахло не як у лісі, де запах дерев змішується з ароматами вологої землі, квітів і трави, пахло тільки що спиляною деревиною. Келен зусиллям волі сконцентрувала погляд і розгледіла за ліжком стіну зі світлих свіжих дощок. Схоже, дерева рубали і стругали в поспіху, хоча той, хто це робив, явно володів солідним досвідом лісоруба.