Ілля Хоменко - Казки для бабусі

— От бачиш, старий, погасло. Пристібаємося!

Клацнули запори прив'язних пасків. Нечутно затяглися прозорими щитами ілюмінатори. Закрився люк. Апарат здригнувся, поповзом рушив уперед і вгору на гнучких опорах, немов розпростувався перед стрибком. Загули, розкручуючи оберти, двигуни, відчепилися від нульових позначок стрілки тахометрів.

Не знаю, скільки часу минуло від тієї миті, коли я натис на вимикач. Сон, очевидячки, блука десь поблизу, — то підступаючи настільки, що я вже відчував його доторк, то знову йдучи геть. Це був дуже делікатний сон. А ще була думка, — вона теж то надходила, то знову зникала, нечітко сформульована, розпливчаста, через те й вислизаюча. Ловити її не хотілося — якось невиразно пригадувалося щось та кимось уже вигадане на цю тему. До чого ж у світі мало оригінального! А ще. Комар таки з'явився. Спочатку співав угорі, біля вентиляційної решітки. Згодом перебрався ближче. І затих. Власне, треба було підвестися по його душу. Але влаштовувати нічне полювання хотілося ще менше, ніж думати. Спати. Спати…

Апарат був нерухомий. Він тепер не стояв, а висів, приклеївшись на величезній висоті до вертикальної поверхні (правобіч, лівобіч, угорі та внизу — всюди чорна задушлива порожнеча. Й машина мовбито відпочивала в цій пустоті від польоту на найбільшій швидкості, від запаморочливого блукання якимось темним лабіринтом). Крісла зреагували на те, що кабіна змінила положення, — вони перетворилися на щось схоже до ліжок. Ті, котрі в них лежали, теж намагалися ні про що не думати. А проте — думали.

«Немає гіршого для пілота, як зазнати аварії поза районом поселення. Джунглі. Непролазні хащі. Чудовиська. Десять зарядів у карабіні та два запасні акумулятори до нього — ото й усього, що дають ті, хто посилає. Про людське око.

Пошкоджений апарат сідає на якусь прогалину в зелених заростях, спрацьовує радіомаяк, і, доки прибуде рятувальна служба, сидиш та розтираєш на зубах живильні таблетки. В найгіршому разі — відстрілюєшся від якогось плотожерного монстра, і, ясна річ, убиваєш його. Це так у казці. А насправді… Жахливим ударом кабіну розламує на друзки. Якщо відразу, то ще й пощастило. А якщо ти таки отямишся? Уламок серед уламків, оглушений, з розтрощеною ногою? Шансів на життя — аніякісіньких. Нема навіть шансу загасити спрагу. Поза районом поселення крапля води величезна й пружна, і, щоб напитися, її треба пробити чи проколоти, долаючи поверхневий напряг… Та ще цей юнак. Зовсім ні до чого було брати з собою стажера».

«Яка незручна поза. Крісло так і не розсунулось остаточно. Шарнір заплішило? Добре, коли тільки шарнір. А катапульта? Ні, про неї ліпше не думати. Дві години. Енергія кінчається. Чому ж він не починає? Вже пора. З усього видно, що пора. А він — ані руш. Боїться? Авжеж. Усе життя отак боятися? Скільки йому? Років сорок. Геть сивий. Тільки говориться. «Практиканте, пристібнулися… Все буде гаразд. Ми встигнемо зробити що слід». А в нижньому місті вже голод. Чого він зволікає? «Найкращий пілот служби». Я вважав, що почуття страху бодай трохи притуплюється. Аж ніяк. Страх накопичується швидше, ніж досвід. А вже час. Пора! Що, що?»

— Як гадаєш, практиканте, вже пора?

— Авжеж. Давно. Об'єкт пасивний.

— Помиляєшся. То вдавана пасивність. Гальмування не розійшлося ще. Бачиш криву на екрані? Це частота його дихання. Зараз він небезпечніший за міну. А ми мусимо повернутися, практиканте. І доставити бодай чверть резервуара. А втім, чекати вже недовго. Можу побитись об заклад — не більше десяти хвилин. Еге ж, саме так. Комп'ютер дозволяє. Пора!

І апарат рухнув униз.

Цей комар таки дістав мене! Мало приємного відчуваєш, коли серед ночі будить тебе укус комара. З розгону ляснув його долонею. Але він якимсь незбагненним чином прослизнув крізь мої пальці. Я замахав руками, сподіваючись наздогнати паршиву комаху в повітрі. А він ухилявся так майстерно, мов справжній ас. Здається, навіть удався до обманного маневру — безгучного падіння зі складеними крильми. Дивовижний комар. (Здається, комарі останнім часом дуже порозумнішали). А після всього, чи то наляканий моєю агресивністю, чи ситий трапезою, вилетів — у кватирку? Крізь вентиляційний канал? Пішов туди, звідки прийшов. А я заснув. І треба ж, щоб так сталося, — додивися сон до кінця.

Стиха гули мотори, підморгував зеленим вічком автопілот. Кондиціонери вбирали запашний дим сигарети старшого. Стажер заплющив очі, розслабився півлежачки. Позаду залишилася жахлива хитавиця, коли машину кидало вгору-вниз та в різні боки, вони зненацька падали з величезної висоти, і в груди впиналися ремені безпеки. Отой стан між смертю й життям, який запам'ятовується кожною клітинкою тіла, не покидав його. Попереду — шлюз району поселення (машина протискатиметься крізь щілину в силових полях і прямуватиме під землю, в зону сконцентрованого простору; щілина ту ж мить зімкнеться, неначе й не було її). Ледь помітно прогнута еластична поверхня посадкового майданчика. Споруда аеропорту. До машини одразу ж під'їдуть кари заправників, біля неї метушитимуться механіки. Незграбна автоцистерна спрямує свої шланги у вантажний резервуар. А вони передовсім поспитають про долю двадцять другого (звісно ж, за такої халепи антени завжди ламаються, отож і з ними нема тепер зв'язку, та про нього, мабуть, уже всі на майданчику знають… А далі? Ковток звеселяючого з аптечки — та й по домівках? Але це потім. Поки що триває нічний політ.